Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

У всьому, що відбувалося, вона звинувачувала себе. Ранній підйом Артура з ліжка дав ускладнення, і кров почала накопичуватись у плевральній порожнині (гемоторакс), вже декілька разів йому робили пункцію і відкачували кров. Нові списки ліків, нові процедури... Це все ще більше переконувало її в тому, що вона є причиною всіх його нещасть.

Чомусь в її житті все завжди складно. Чомусь вона не може бути просто щасливою. Кожного разу, коли доля їй усміхалась, траплялося щось жахливе. І тепер, коли щасливе життя, здавалося, вже настало — вона вийшла заміж, попереду мало бути безмежне щастя — один постріл... і вона на новому колі пекла. Тільки тепер вона затягла туди ще й Артура… Якби вона не з’явилася знову в його житті — він би ніколи не перетнувся з Горою, ніколи б не вступився за неї і не лежав би зараз поранений. Вона приносить йому тільки нещастя… Вона б, мабуть, не уникла наруги від Гори… Але Артур би був у безпеці, жив, не знаючи всіх цих клопотів… Чи був би він щасливим?..

Злата витерла сльози і шмигнула носом.

— Злато, — почула вона голос Артура. — Ти плачеш?

— Я…

— Підійди до мене, будь ласка.

Вона витерла сльози рукавами спортивки, перевела подих і підійшла до його ліжка. У нього ще був під’єднаний кисень, але крапельниць вже не було і виглядав він трохи краще, цілий тиждень борючись з ускладненням. Артур взяв її за руку.

— Сонечку, чому ти плачеш?

— Ти тут через мене…

— Це не так. Я тут, бо був дуже самовпевненим.

— Гора стріляв в тебе, бо ти побив його через мене. Я винна!... — з її очей полились сльози.

— Ні, Сонечку, ти помиляєшся. Ти не винна ні в чому. А я допустив помилку. Треба було йому не лише кістки ламати, а ще й очі вибити, щоб сидів, як кріт у своїй норі, і не вилазив. Йди до мене, — він посунувся трохи вбік, даючи їй місце з правого боку.

Злата лягла, уткнувшись носом в його футболку, через яку відчувала гарячу шкіру, і Артур обійняв її правою рукою. Останні дні вона не мала можливості бути біля нього так близько, бо постійно стояли крапельниці, була купа персоналу. А їй дуже не вистачало його обіймів і тепла.

— Ми переживемо ці неприємності, і в нас все буде добре, — сказав Артур, притулившись щокою до її голови. — Ти мене чуєш?

— Чую…

— Тобі потрібно буде поміняти паспорт на нове прізвище, а для цього треба припинити плакати й піти зробити фото без набряків і червоних очей.

— Артуре, я…

— Злато Юріївно, я не приймаю жодних ваших заперечень. От побачиш, як тільки ти отримаєш новий паспорт, все налагодиться.

— Ти мене просто заспокоюєш…

— Я кажу тобі правду. Павленко — фартове прізвище. А Злата Павленко — це суцільна удача.

— Щось для Артура Павленка прізвище не дуже фартове, оскільки ти тут.

— Помиляєшся… — Артур посміхнувся. — Дуже фартове, оскільки ТИ ТУТ.

Розбиратися з вагомістю його аргументів не бажала, а вірити його словам дуже хотілось. Так, обіймаючись, вони задрімали. Прокинулися, коли завідувач відділенням рвучко відчинив двері, заходячи до палати. На вулиці вже стемніло.

— Як справи, молодята? — запитав він з усмішкою, не одразу зрозумівши, що вони спали.

— От ще пару секунд то́му було трохи краще, — сонно відповів Артур, міцніше обіймаючи Злату, щоб бува не надумала підніматись.

— Розумію, — лікар присів на ліжко. — Я сьогодні чергую, тому вирішив зазирнути до вас. Пам’ятаю, ви казали, що в листопаді у вас був запланований переліт в іншу країну?...

— Так.

— Мушу вас засмутити, але найближчі пару місяців вам не можна буде літати літаками, стрибати з парашутом, займатися дайвінгом і іншими схожими заняттями теж не можна, якщо не бажаєте рецидиву.

— Клас… — Артур прикусив верхню губу.

— Якщо ця поїздка для вас така важлива, то раджу поглянути в бік наземного транспорту. Це довше, але безпечніше для вас, ніж подорож літаком. Ви не можете перенести подорож на весну?

— Ні. Це не подорож, це робота, контракт. Дуже важливий для мене… — Артур подумав, що в офісі про нього ще й не казав... — Я можу їхати машиною?

— Можете, але це буде важко.

— А якщо буде ще один водій?

— Ну… варіант, — лікар поглянув на Злату, що принишкла на грудях Артура. — Сподіваюся, другий водій не ваша дружина? Це важко...

— Ні, — Артур пригорнув її міцніше, — у мене є друзі в Європі, які зможуть нас зустріти на кордоні й доправити до кінцевого пункту призначення.

— Далеко?

— Копенгаген.

— Далеченько… А от друзі — це добре, — лікар усміхнувся. — Я піду, не буду вам заважати. Поговоримо вже завтра. Вибачте, що розбудив, відпочивайте.

Коли лікар вийшов, Злата поглянула на Артура.

— Ти справді хочеш їхати машиною?

— Так. До кордону я можу доїхати сам, або попрошу когось з друзів, а там можна попросити Ніколаса, його синів, хлопців з голландського офісу, Паскаля чи Вєталя… До речі, Вєталь живе в Гамбурзі — це досить близько до Данії. Має знати, як там краще й швидше дістатися до місця призначення. І там повинні ходити якісь пороми, ну і навігатор ніхто не відміняв, — Артур говорив, погладжуючи спину Злати рукою.