Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Скільки? — Артур розумів, що ба надумала якусь перебудову. Не те, щоб він горів бажанням вкладати гроші в чужий дім, але там жила ЙОГО БА, і її персона мала жити в комфорті.

— Ще не знаю, потрібно запросити спеціалістів, щоб порахували вартість матеріалів і робіт.

— Добре. Скажеш, я перерахую тобі на картку.

— Дякую, Артуре. Сьогодні ж займусь пошуком.

— Тільки буде одна умова.

— Яка?

— Це мають бути не люди Гори. Навпаки, його конкуренти.

— Я зрозуміла. Буду шукати саме таких.

Лілія Семенівна, повернувшись до будинку Мельників, вмовила Розарію на невеличкий ремонт. Знайшла через сусідів контакти двох робітників, не з бригади Гори. Чоловіки приїхали того ж вечора й оцінили об’єм робіт. Сума була помірна, і наступного дня Артур перерахував кошти через додаток в телефоні. Не те, щоб ба сильно потребувала зручностей — швидше вона це робила, щоб полегшити життя цій нещасній родині.

Будівельники демонтували ванну, замінивши її на кутову душову кабіну і, розмістивши поруч унітаз, під’єднали все це до септика, якого зробив ще покійний дід. Збудували стіни з газоблоку, таким чином відділивши кухню від “гігієнічного куточка” та котельні, утворюючи два незалежні приміщення з окремими входами з боку кухні. До котла перечепили бойлер, звільнивши простір на кухні. Приміщення, через нову стіну, стало трохи меншим, але візуально це виправили глянцевою світло-бежевою плиткою. Перенесли мийку, пральну машину, електроплиту і всі робочі поверхні на стіну з вікном, звільнивши купу місця для обіднього столу й холодильника з іншого боку. Кухня стала, як виразився Андрій, “бомбезною”. Лишилося трохи грошей і, доклавши своїх, ба ще поміняла вікно кухні на металопластикове. На все пішло чотири дні дуже активної роботи.

Раїса щодня ходила перевіряти, що за шум відбувається у Мельників і кінцевий результат її вразив.

— От ніколи б не подумала, що у вашій хаті можна отак все компактно розмістити… — промовила вона, розглядаючи душову кабіну. — І таке все гарне…

— Так, гарне, — погодилась Розарія, готуючи чай. — Лілія Семенівна все дуже добре розпланувала.

— А за чий кошт?

— Яка різниця, за чий кошт? — усміхнулась ба, ставлячи на стіл тарілку з печивом.

— Це Артур оплатив ремонт? — не вгамовувалася Рая.

— За кошти сім’ї, — так само усміхаючись, відповіла Лілія. — Адже ми всі тепер родичі, всі одна сім’я. Злата — онука Розарії, Артур — мій онук. Ми родина. Потрібно буде ще придумати маленький телевізор на холодильник… Розаріє, як думаєш?

— Не знаю, — та замислено поглянула на холодильник, — я можу задивитись і забути, що готую...

— О, в мене теж таке буває, — засміялася ба. — Леся потім бурчить, прям страшне.

Раїса мовчки спостерігала за двома “родичками”. Принаймні, вони були ними вже офіційно. Лілія Семенівна була дуже незвичайною жінкою, трималась впевнено і невимушено водночас. Вона дуже відрізнялася від своєї неврівноваженої доньки, котра жила в Раїси вдома. Було неочікувано, що поселившись у не дуже хороших умовах, ця жінка вирішила не перебратися до своїх потенційних родичів в кращий дім (ну, адже ж Артем теж її онук, тому потенційні), а змінила умови цього будинку на більш зручні. І як швидко! Можливо, якби Лілія пожила в її домі, то теж би вирішила деякі її проблеми планування? Потрібно натякнути Жанні, що треба якось Артема теж тягнути під вінець. А там вже хай лікуються і вагітніють, якщо вийде…

— А ви так гарно плануєте, у вас, мабуть, великий досвід? Ви десь цьому вчилися?

— Планувати не вчилася, це, більше, захоплення. У мене багато журналів на цю тематику. А працювала я операційною медсестрою майже все своє життя.

— А ваш чоловік?

— Він був військовим. Помер рано, і заміж я більше не виходила, — вона натягнуто усміхнулася.

— Чому?.. — здивувалася Рая.

— Не було гідних кандидатів.

— Але ж самій по життю, мабуть, було важко?

— Важко. Та це виховує характер. І в мене є чудові подруги, ви їх бачили. Вони дуже підтримали мене у складний момент мого життя, і ми досі одна для одної — як сестри.

— Так, милі бабуні, — Рая криво усміхнулася. Бабуні, насправді, здались їй дивними, — моя Жанна зі Златою дуже дружать. Мабуть, як ви зі своїми подругами.

— Ні, не так, — сухо відповіла Лілія, але, бачачи здивування на обличчі Раї, згладила свою відповідь. — Ваші дівчата з дитинства разом, а ми познайомилися вже дорослими.

— А, ну, так… — погодилась Раїса.

Ба не подобалася ні Жанна, ні її мати. Пояснити причину такої своєї неприязні вона не могла, тому намагалася поводитися ввічливо, але Раїса здавалася їй дуже неприємною особою. Пізніше Злата розповість їй про роль цієї жінки в житті своєї померлої сестри, і ба переконається у вірності своїх відчуттів стосовно Раїси. Занадто заздрісна і корислива людина.

Після другого нападу Лідії Злата стала більш мовчазною. Вона не те, щоб взагалі мовчала, вона говорила, але мало, і дуже часто могла просто дивитись у якусь точку, відключаючись від реальності. Найчастіше обирала дивитись у вікно, так було менш помітно її стан.