Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

Можливо, Лідія б ще рвалася до Злати, але несподівано у прочинених дверях палати з’явився Артур. Він тримався за двері, було помітно,що він ослаблений, але його очі палали таким безмежним гнівом, що мати, зустрівшись із ним поглядом, стихла і заспокоїлася. Артур нічого не казав, він просто поглянув на матір, а потім перевів погляд на Злату, що, схлипуючи, сиділа біля стіни на підлозі, тримаючись за голову. Вона його не бачила. Медсестра оголила її плече, з якого текла кров. Все побачене справляло на Артура гнітюче враження. Жанна безпомічно тупцяла поруч із ним, пропонуючи все ж повернутися до ліжка, доки не впав, а він стояв, спершись об дверну коробку, не відводячи погляду від дружини. Він не мав сили зробити до неї жодного кроку і не міг їй нічим допомогти, бо був занадто немічним. І ця немічність просто доводила його до сказу…

Збіглося багато персоналу, з’явилася міліція, і Лідію забрали, але оскільки це був перший випадок такої її поведінки, і Злата не написала на неї заяву, а лише лікар, то їй виписали штраф. Щось близько 50 гривень…

Завідувач відділення заборонив Лідії відвідувати сина і наближатися до відділення взагалі. Вона вибачалась і слізно просила дозволити відвідування, але лікар сказав, що спокій для пацієнтів — це найголовніша умова одужання, а вона порушує спокій геть усіх пацієнтів у відділенні, і не змінив свого рішення. Також порадив їй полікувати нерви і сходити до психолога, бо така ненависть до невістки надалі може вилитись у дуже багато проблем…

Злату забрали з коридору, наклали три шви на голову і два на плече. Андрій віддав їй свою сорочку, щоб вона не поверталася в палату в залитій кров’ю футболці. Приховуючи закривавлене волосся, зав’язала хвіст. Разом з ба вони вдвох повернулися до палати, а брат поїхав додому.

Коли відчинили двері, то почули, як маніпуляційна медсестра, ставлячи крапельницю, бурчала на Артура, що такі прогулянки для нього ще не на часі, що, не дай Боже, ще відкриються рани, і кров стисне легені, що так він своїй дружині точно не полегшить життя…

Побачивши у дверях Злату, жінка замовкла і — сказавши, що пізніше зайде — вийшла.

Артур вдивлявся у бліде заплакане обличчя Злати. Знову мовчить. Медсестра розповіла, що це вже не перший напад, перший був біля реанімації, що тоді ледь відтягнули. А Злата нічого йому не сказала… І ба також...

— Про які прогулянки вона говорила? — запитала Злата, сідаючи на своє ліжко, намагаючись поводитись як завжди.

— Чому ти не сказала мені, що це не вперше мама накидається на тебе?

Злата відвела погляд.

— Я не хотіла, щоб ти нервував…

— Ба, а чому ти не сказала?

— Артуре, ну а що б ти зробив?

— Я не знаю… Але ви не повинні були від мене це приховувати.

— Лідія вся на нервах. Ти ж сам бачив, в якому вона стані, чув, що вона тут тобі кричала.

— Чув...

— І я оце думаю… вам не варто повертатися в квартиру на Білоруській, не потрібно гратися з вогнем. Краще я переїду в малу кімнату, звільнивши вам велику спальню — це буде єдине розумне рішення у даній ситуації… Будете жити в мене, на квартиру вам повертатися не можна…

Артур мовчав, обдумуючи слова ба. Він чудово все це розумів і думав про це не один раз. Його квартира — в дуже небезпечному для Злати місці…

Данія. Лікар сказав, що летіти можна не раніше ніж через 6 тижнів, якщо не буде ускладнень... Тобто, в листопаді вони, можливо, зможуть поїхати. Перекантуватись у бабусі цей час — хороша ідея.

— Добре… А квартиру я виставлю на продаж, — сказав він.

— Купиш іншу? — поцікавилась ба.

— Ні. Хочу купити землю під будинок. Ще не знаю точно де, особливо не шукав, але я все одно збирався її продавати…

— Вірне рішення. Моя квартира все одно дістанеться тобі.

— Ба…

— Я вже все вирішила. Заповіт написаний, але коли будете в мене — оформимо краще дарчу. Я дізнавалась, її важче оскаржити в суді. Коли Ліда вирішить судитися — закінчаться всі терміни… це має зіграти вам на руку.

— Думаєш, буде?

— Обов’язково. Готова битись об заклад.

Злата мовчки слухала їхній діалог, і їй здавалось, що звук то наближається, то віддаляється від неї. Втома і нервове напруження останніх днів, безсонні ночі і біль від нових травм поєдналися. Вона відчула, як останні сили покидають її. Дуже хотілося спати, повіки просто закривалися, голова ставала важкою. Вона почала хилитися до ба, відключаючись від реальності. Лілія притримала дівчину і вклала в ліжко, накрила ковдрою.

— Бідолашна, — сказала ба. — Сон їй зараз дуже потрібен... Артуре, користуючись нагодою, що ми тут майже самі, я б хотіла тебе попросити про дещо...

— Що саме?

— Я живу зараз у будинку Златиної родини, і буду там жити стільки, скільки ти лежатимеш в лікарні… А це буде не один тиждень. Сплю я на ліжку Злати. Незвично, але в цілому ліжко зручне.

— Я знаю, яке в неї ліжко, — Артур чудово пам’ятав ту ніч, проведену в кімнаті Злати з нею, на її ліжку, після розборки з Горою. Ба про це знала теж.

— Але кухня й питання гігієни викликають деякі незручності. Я б дуже хотіла їх поправити.