Енн Файн - Борошняні немовлята

Першим здався Вейн. Годі заперечити: попередні три роки він постійно знущався з Фостера під час футбольних тренувань. Ніде правди діти. Робін не міг нормально вдарити навіть по зіжмаканому паперовому пакету.

Та й звичайнісіньке кидання борошняних немовлят у воду після одинадцяти жахливих днів безвідривного перебування з ними — це ніщо, порівняно з тією величною картиною, яку їм описував Саймон. Вейн не поставив би на жоден удар: нічиє немовля не вибухне над водою. Ґвин б’є по м’ячу ще гірше, ніж Фостер. Джордж теж. Їхні мішки з борошном точно підуть на дно, як Робінове немовля, не лишивши за собою і сліду. Звісно, його власне немовля вибухне. У цьому можна не сумніватися. Недарма ж він у футбольній команді. Але що з того: борошно просто розвіється над водою. Справжнього тривалого гармидеру таким чином не створиш.

Ні. Хоч так, хоч сяк, але один, навіть щонайсильніший удар через канал не вартий одинадцяти змарнованих днів.

— Добре, — сказав Вейн. — Ти переміг. Ми зачекаємо.

Але не всі були з ним згодні.

— Це ще чому? — несподівано почав обурюватися Джордж Сполдер. — Чому ми мусимо чекати? Лише тому, що Сайм безперестанку базікає про якийсь пречудовий вибух? Вам усім клепки бракує, якщо ви йому повірили. Він точно щось неправильно зрозумів. Старий Бецман уже сто років працює вчителем. Він не дозволить підірвати у своєму класі сто фунтів борошна. Він ще не зовсім з глузду з’їхав. Ні. Нізащо в світі. Сайм стопудово неправильно його зрозумів.

Голос Саймона зазвучав зі щирою впевненістю.

— Але він сам так сказав, — наполягав він. — Я чув це на власні вуха. А я підслуховував простісінько під дверима вчительської. «Понад сто фунтів білого борошна, яке вибухне в мене у класі». Він сам так сказав. Слово в слово.

Вейн розривався між глуздом і бажанням.

— Ну, не знаю, — сказав він, човгаючи черевиком об пучок трави, що росла на доріжці вздовж каналу. — Звучить не дуже вірогідно. Але, може, Сайм правду каже. Врешті-решт… — раптом його охопили емоції, які заглушили здоровий глузд, і хлопець заговорив упевненіше. — Врешті-решт нащо змушувати нас доглядати за цими порохнявими, нікому не потрібними, жалюгідними мішками аж три тижні, та ще й наймати людей, які будуть доносити, чи все ми робимо правильно? Певно, щоб довести нас до божевілля, щоб ми ті дурні мішки на шматки порозривали!

Він обвів поглядом усіх присутніх, чекаючи реакції.

— Нам сказали нащо, — нагадав йому Джордж Сполдер. — Щоб краще себе пізнати, відчути, як воно — бути в ролі батьків. Та й по всьому.

— Тоді зовсім не біда, що я зафутболив своє немовля в канал, — радісно сказав Робін. — Бо нічого нового я не дізнався. Анічогісінько. Я носився з цим кінченим мішком цілих одинадцять днів і зрозумів лише одне: я ніколи в житті не захочу мати дитину, хіба що хтось запропонує доглядати за нею бодай по півдня, а ще десь неподалік буде безкоштовний дитячий садок!

Усі затихли.

— Мені здається, — сказав Вейн, — якби люди хоча б трішечки уявляли, скільки мороки з ними було в дитинстві, то вони ніколи не захотіли б мати дітей.

— А якщо дитина народиться випадково, — додав Робін, — то будь-яка нормальна людина якомога швидше накиває п’ятами.

У пошуках підтримки він подивився на Саймона. Але той відвернувся.

І тут до Робіна дійшло.

Винувато глянувши на інших хлопців, він простягнув руку і поклав її Саймону на плече.

Саймон різко скинув його руку з плеча і пішов назад тією ж доріжкою попри канал, якою вони прийшли.

— Що це з ним таке? — запитав спантеличений Джордж Сполдер.

— Заткнися, придурок, — прошепотів Робін.

Він не зміг стриматися і поважно додав:

— Ти що, не знав, що тато Сайма звалив, коли тому було шість тижнів?

— Ні, — сказав Джордж, — не знав.

Він дивився Саймону вслід.

— Еге ж, недовго він тішився татком, — мовив Джордж.

Робін багатозначно зауважив:

— Рівно тисячу вісім годин.

Усі зиркнули на Робіна з повагою. Потім, один за одним, провели Саймона співчутливими поглядами, а він тим часом усе віддалявся. Було очевидно, що хлопчина більше не потребував їхнього товариства.

Ґвин сів на велосипед.

— Ну, я їду.

Джордж підштовхнув Вейна.

— Усе, ходімо, — він потягнув Робіна за собою. — Робіне, мерщій. Нема чого тут вештатися. Він не озирнеться і не повернеться, аж поки ми всі звідси не звалимо.

Джордж мав рацію. За хвилину після того, як вони зникли за деревами на повороті, Саймон озирнувся, пересвідчився, що на стежці нікого нема, і тільки тоді пішов назад. Він почувався жахливо. Найменше, чого йому зараз хотілося, то це товариства. Він хотів побути наодинці.

Шість тижнів! Аж шість тижнів! Звісно, думав він, зі злістю розкидаючи камінці по стежці, шість тижнів — це довго! Що ж з ним було не так, коли він був немовлям? Яким же паскудником він мусив бути, що навіть проживши з ним цілих шість тижнів, батько не збагнув, що його син вартий того, щоб залишитися і виховувати його? Саймон, який провів зі своєю борошняною малючкою лише одинадцять днів, не уявляв собі, як можна зафутболити її в канал або як його батько міг одного прекрасного дня просто піти, щось насвистуючи. Зрештою, на відміну від борошняного немовляти, Саймон був живою людиною.

То що з ним було не так? Саймон тепер часто бачив малюків. Скажімо, сьогодні зранку, дорогою до школи, він мало не зіткнувся з якоюсь дитиною. Малюк сидів у спеціальному рюкзаку за спиною в мами, яка стояла на повороті й чекала зеленого світла на світлофорі. Одинадцять днів тому Саймон міг пройти повз цілу когорту дітей і навіть їх не помітити. Але тепер він помічав кожнісінького малюка.

На малюку була шапочка з вовняними помпонами, вона зав’язувалася під підборіддям стрічкою. І малюк,