Енн Файн - Борошняні немовлята

Саймон повернувся обличчям до банди зрадників, що стояла позаду нього.

— Ви ж не на його боці?

Але схоже, що таки на його.

Вейн Дрісколл перший не втримався:

— Робін правду каже. Мені моє немовля теж уже осточортіло. Остогидло всюди носитися з ним і стежити, щоб воно завжди було сухеньке та чистеньке. Остогидло, що воно бруднішає і бруднішає — навіть тоді, коли я не лише не торкаюся до нього, а й навіть не дивлюся на нього! Буває, покладу його в якесь безпечне місце на півгодинки, а коли знову беру — воно вже все зашмароване. Кажу вам, я теж майже готовий шпурнути своє немовля в канал.

Саймон спробував виявити розсудливість:

— Чому б тобі не віддати його в ясла до Саджида? Там усі немовлята в безпеці та чистоті.

Вейн уже мав напоготові відповідь:

— У мене ж нема ні копійки! Я досі винен сусідами за ящик для вугілля.

Саймон спробував виявити терплячість.

— Послухай, Вейне, — сказав він, — ми такий безлад тоді влаштували, що Луїсова мама нізащо в світі не дозволить йому знову влаштувати «Дім з привидами». І тобі той ящик як труна ще дуже довго не знадобиться. Просто поверни його сусідам.

— Та я не можу! — відрізав Вейн. — Як мені його віддати, якщо він тріснув? Він не витримав чотирьох вовкулак і одного вампіра, то й для вугілля тепер напевно непридатний.

Вейн похнюпився.

— Сусіди товкмачать одне й те саме: або новий ящик для вугілля, або їдемо в поліцію. Мало того, що я мушу поприбирати весь цей безлад, то треба ще й купити їм новий ящик для вугілля.

Саймон усе ще шукав вихід з ситуації.

— Ти міг би просто заплатити Саджиду пізніше.

Тепер Вейн розсміявся просто йому в обличчя.

— Сайме, оце ти бовкнув! Якби ти не панькався цілими днями зі своєю новою лялечкою, то знав би, що Саджид уже найняв Генрі та Вілла, щоб вибивати гроші з тих, хто затримує плату за користування візком. По-твоєму, чому Джордж сьогодні йде додому з нами? Бо Саджидові посіпаки відібрали в нього гроші на автобус.

Він зі злістю схилив голову набік і дуже правдоподібно вдав Саджида: «Вибачайте, хлопці. Бізнес є бізнес!».

Але Джордж уже відштовхував його вбік, щоби теж одвести душу:

— Атож! Мені вже обридло ходити додому пішки. Обридло віддавати всі свої гроші Саджиду за кілька нещасних годин свободи від прибацаного немовляти. Обридло, що мене ніхто не розуміє. Вчора ввечері я пояснював мамі всю несправедливість ситуації, а вона лише сміялася. Та ще й заявила, мовляв, от якби в неї був такий Саджид, коли ми з братом були малими, то вона охоче заплатила б йому вдвічі більше, аби лиш здихатися нас на кілька годин. Вона сказала, що мішки з борошном — це ніщо, порівняно зі справжніми дітьми. Каже, я навіть не уявляю, як мені пощастило, що в мене таке легке життя.

Його обличчя спохмурніло.

— Я й так небагато отримую. А мені вже довелося позичити свої кишенькові гроші за наступний тиждень, щоб заплатити Саджиду за минулий. Далі так не можна. Доки я здихаюся борошняного немовляти, то застрягну в боргах на місяці вперед. На місяці! Я готовий швиргонути цей мішок у канал просто зараз.

Перш ніж Саймон устиг заперечити, у розмову втрутився Ґвин Філліпс:

— Я теж! Мені вже набридло. Мені опротивіло вічно прив’язувати дурнувате немовля до велосипедного багажника, а потім ще й обгортати поліетиленовим пакетом, щоб якась машина, бува, не заляпала його, в’їхавши в калюжу. Мені опротивіло, що мама і тато щовечора нагадують мені брати немовля з собою нагору, а потім щоранку знову зносити вниз. Мені опротивіло завжди пильнувати, щоб немовля не залишалося саме в кімнаті з кішкою. Я готовий зафутболити його в канал разом з усіма іншими.

На підтвердження своїх слів він почав відривати від велосипедного багажника пакет, яким було обмотане його борошняне немовля.

Саймон уже хотів вихопити в нього нещасний мішечок, аж тут і Вейн Дрісколл, тримаючи своє немовля, ступив крок уперед і приготувався до удару.

— А влаштуймо змагання! — закричав він. — Подивімося, хто зможе жбурнути своє немовля якнайдалі через канал!

— Подивімося, чиє найшвидше піде на дно!

— Подивімося, від чийого буде найбільше бульбашок!

Саймон підійшов ближче до каналу і широко розвів руки, щоб їх зупинити.

— Ні!

На хвильку хлопці знову звернули на нього увагу.

— Сайме, не будь таким занудою!

— Ну ти й слабак!

— Кажу тобі, через цю мороку з борошняним немовлям ти стаєш справжнісіньким слабодухом.

Саймон стояв на своєму між чотирма хлопцями та слизьким берегом каналу.

— Послухайте, — благав він, — я знаю, що ви їх ненавидите. Розумію, ви всі думаєте, що вони дурнуваті, і що це несправжній науковий проект, і що не варто з ними панькатися, і що краще хай Старий Бецман розмаже вас по стіні за те, що ви загубили немовлят, ніж носитися з ними ще бодай один день.

Він розвів руками.

— Але воно того варте, — переконував він. — Справді! Чесно! Якщо ви зможете потерпіти…

Саймонові очі загорілися, коли він уявив картину, що допомогла йому протриматися цілих одинадцять днів.

— Вибух, розумієте, — пояснив він. — Він буде кльовий! Неймовірний! Просто як жахіття у Біблії — ну, всякі там ріки крові, нашестя жаб і саранчі, новонароджені дітиська і так далі. Обіцяю вам, у нашому класі вибухнуть сто фунтів білого борошна!

— Фостерове немовля не вибухнуло, коли він його швиргонув у воду, — кисло зауважив Джордж. — Воно просто пішло на дно.

Саймон, з беззаперечною впевненістю релігійного фанатика, зміг легко відкинути це зауваження:

— У Фостера занадто слабкий удар.

Із цим було важко посперечатися. Хлопці