Енн Файн - Борошняні немовлята

Незабаром щорічний конкурс наукових досліджень. Проте розбишакам з класу пана Картрайта не пощастило працювати над такими крутими проектами, як мильна фабрика, личинкова ферма чи кремові вибухівки. Натомість їм дістаються борошняні немовлята — симпатичні шестифунтові мішки, з яких ні на мить не можна спускати очей. Чи не забракне хлопцям терпіння? Чи справді цей експеримент матиме неймовірні наслідки? Чи може мішечок борошна змінити долю чотирнадцятирічного бешкетника?
За цю книжку Енн Файн отримала Вайтбредську премію та медаль Карнеґі.

Переклала з англійської Тетяна Савчинська

Енн Файн
Борошняні немовлята

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом.

(Книга Екклезіястова 3:1) 1

Пан Картрайт погойдав туди-сюди ногами і підніс свій голос над хвилями невдоволеного бубоніння.

— Не біда, 4-В, якщо ви не можете присвятити час цьому питанню зараз, — звернувся він до свого нового класу, — я з радістю ще раз вам усе поясню на перерві.

Дехто таки спробував опанувати себе. Кілька учнів повитягали ручки з ротів. Двійко хлопців, що спостерігали, як двірник нумерує сміттєві баки великими білими цифрами, змогли врешті відірвати погляди від цієї захопливої картини. Та загалом реакція на слова вчителя була досить жалюгідною. Складалося враження, що половина учнів забула свої мізки вдома, а решті й забувати було нічого.

Цьогорічний 4-В клас.[1] Оце братія! Пан Картрайт уже знав більшість із них — «похнюп» і «поганців» — тих, чию безнадійність протягом останніх кількох років обговорювали в учительській найбурхливіше і найчастіше. Усі більш-менш нормальні (їх називали «парубчиськами») діставалися пану Кінгу чи пану Гендерсону. А доктор Фелтом завжди відбирав собі всіх «розумників». Досі ніхто не з’являвся в 4-В класі просто так.

Єдиний новенький цього року — як там його, Мартін Саймон? — тихо сидів за останньою партою і читав. Пан Картрайт аж звеселів. Це вже непоганий початок. Бодай один з них уміє читати. Вочевидь, протягом його кар’єри бували й гірші класи.

— Жвавіше, жвавіше, — звернувся він до учнів. — Ми ж не можемо вирішувати цілісінький день. Я востаннє перерахую варіанти, а потім ви мусите проголосувати. Ти можеш і далі жувати свій бюлетень, Джордже Сполдер, але іншого ти не отримаєш. А зараз увага, слухайте всі!

Розвернувшись на своїй здоровенній задній частині, він постукав по дошці, на якій п’ять хвилин тому крейдою написав усі варіанти, що доктор Фелтом запропонував для проекту 4-В на шкільному конкурсі наукових досліджень:

текстиль;

харчування;

домашнє господарство;

розвиток дитини;

дослідження споживацького попиту.

Учитель вкотре перерахував їх уголос — спеціально для тих, у кого були труднощі з читанням.

Хвиля невдоволеного бурчання накрила клас. Вона заглушила і метушню, і перешіптування, і човгання ніг, і рипіння стільців, на яких безстрашно гойдалися учні.

— Пане, це несправедливо.

— Нудота!

— Та яка ж це наука? Маячня якась.

— Я тут половини навіть не розумію.

Щоб догодити Рассові Моулду, пан Картрайт ще раз перечитав уголос усі варіанти, цього разу перекладаючи їх зрозумілою мовою:

шиття;

їжа;

домоведення;

немовлята і все таке;

ощадливість.

Pacс Моулд тепер здавався ще більш спантеличеним:

— Димоведення? Що таке димоведення?

Пан Картрайт вирішив не звертати на нього уваги.

— Заради Бога, 4-В, — сказав він, — зосередьтеся. Я знаю, що в більшості з вас курячий розум, але хоч одна із запропонованих тем мусить вас зацікавити сильніше за решту. Хай що це буде, перепишіть назву у свій бюлетень. І, будь ласка, постарайтеся написати літери в більш-менш правильному порядку, бо інакше я не зможу прочитати. Особливо це стосується тебе, Рассе Моулд! Я вже йду збирати ваші відповіді.

Ще одна бунтівна хвиля линула йому назустріч.

— Повна дурня!

— Він з нас просто знущається…

— Шиття! Домоведення!

— Перепрошую. Підходьте до нашого чотирнадцятого столика на конкурсі наукових досліджень, щоб подивитися на чудово пришиті ґудзички.

— Ага, вмерти можна з цікавості.

— Ви точно ще ніколи не бачили так класно пришитих ґудзиків!

— Навіщо робити те, що може зробити будь-хто?

— Димоведення!

Найчіткіше загальне невдоволення висловив Саджид Махмуд:

— Так нечесно. Це ж не справжній науковий проект. Аніскілечки. Чому нам не можна робити кремові вибухівки?

Раптом клас ніби зірвався з ланцюга.

— Так! Ми вже таке робили, було бомбезно!

— Крута ідейка!

— Ага, брат Гупера мало що не обсмалив собі руку.

— А Чоп спалив брову!

— Вона відросла, але іншої форми.

Рік Тулліс так перегнувся через парту, що здавалося, він от-от втратить рівновагу й упаде.

— Пане, або можна робити мило!

— Так! Мильна фабрика!

— Фуллер побився об заклад і з’їв гігантський шматок мила!

— Воно з нього верталося вісім разів!

— Ото була сміхота!

— Бачили б ви його обличчя. Блідий, як личинка!

Цю ідею одразу підхопив Філіп Брустер і крикнув на весь клас:

— Так! Личинки!

— Личинкова ферма!

— Точно! Чому ми не можемо розводити личинок?

— Ми їх розводили минулого року. І позаминулого теж!

— Моя мама не могла навіть дивитися на них! Казала, що це гидко.

— А відповідальним за личинок призначили забіяку Флетчера.

— Під кінець він їх майже видресирував.

Пан Картрайт похитав головою. Він не любив убивати ентузіазм, тим паче коли це стосувалося навчання. Але факт залишається фактом, особливо у школі.

— Перепрошую, Саджиде, можна запитати дещо особисте? Чи склав ти іспит з фізики наприкінці минулого триместру?[2]