Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

От уже ніби й довідалися, що то за страшна сила, яка прагне знищити всіх людей і взагалі всіх живих істот на Землі, а як її здолати — так нікому й не відомо. Безнадійний, жахливий, авантюрний план Лисого не сподобався нікому — ні Лелі, ні Марічці, ні Бороді… І все ж усі вони й навіть півень на ймення Сокіл беруться допомогти. Страшно й подумати, до чого це може призвести.
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».

Лісом, небом, водою

Книга 3

Інженер

1. Губченко і потаємна кімната

Компот зі смородини

Коли Губченку було п’ять років, він назавжди втік із дитячого садка. Власне, вони втекли удвох із Олею. Це Оля й придумала.

— Я б цього не стерпіла, — сказала вона. — Я б утекла із садка.

Губченко подивився на неї з сумнівом.

— Як?

— Через дот.

Губченко миттю вкрився липким потом. У дот лазили тільки найбільші відчайдухи. Він — ніколи. Оля — теж. Дот був старий, іще часів війни; що в ньому могло бути, вони навіть не уявляли. Ті хлопці, які лазили в дот, поверталися бліді, перелякані, вони нічого нікому не казали про те, що бачили всередині. Однак удруге ніхто з них не намагався туди залізти. Губченко якось навіть спитався в Бударного:

— Бударний, що там?

— Сам полізь і подивись, — невдоволено буркнув той у відповідь і відійшов.

Більше Губченко не розпитував.

Утім, що могло там бути? Якщо не гадюки, то нічого страшного бути не могло. По-перше, хлопці повернулися, хоч і перелякані. По-друге, навіть гімна там бути не могло — крім них, дітлахів, туди ніхто залізти не міг. Губченко сам бачив, як надійно заварені й забетоновані аж до половини двері. Амбразури маленькі — навіть першокласникові не кожному пролізти. Одна амбразура була за глухою тильною стіною повітки, де проводила час старша група. Друга виходила на берег річки — вже за парканом дитсадка.

Оля мала рацію: це справді був варіант. І, мабуть, таки єдиний. Тільки спускатися в амбразуру треба ногами вперед, а вилазити навпаки — головою вперед. Тоді можна бути впевненим, що тебе ніякий випадковий рибалка не помітить.

Якби лізти в цей чорний і незвіданий жах запропонував хтось із хлопців, Губченко нізащо не погодився б. Придумав би безліч причин, чому він саме сьогодні не може цього зробити. Але запропонувала Оля. До того ж це не було ідіотською розвагою. Це був порятунок. Єдиний шлях утечі з дитсадка. Губченко погодився.

Цікаво, що тепер, через кілька десятиліть по тому, він нічого не пам’ятав про дот. Тобто про те, що бачив усередині. Так ніби спустився туди, потім жах, потім виліз. За ним вилізла Оля.

Пам’ять витіснила всі деталі. Чи було там чисто, чи були там павуки або гадюки — нічого не збереглося. Тільки холодний нудотний жах.

Наступна картина, яку він пам’ятав, — це вузенький простір між парканом Стартановичів і їхньою ж смородиною. Смородина біля їхнього двору була височенна й густюща. Вся вулиця не могла її об’їсти. Звісно, ніхто особливо й не старався. Хіба своєї мало? От черешню в Доленків оббирали до останньої ягідки, а смородину в Стартановичів — тільки так, вряди-годи. Губченко взагалі ніколи її не рвав — він не любив смородини; ніколи її не куштував, тому й не любив. Навіть уявити собі не міг, як би він міг узяти в рота гидоту таку. В тому й полягала головна проблема.

Сьогодні на обід був компот зі смородини. Губченко його, ясна річ, не пив. Але, як на гріх, на обід нагодилася Зінаїда Вартанівна, директорка дитсадка, чорна й страшна, з п’ятьма цупкими волосинами, що випиналися з коричневої родимки на підборідді.

— Слухняні діточки нічого не залишають у тарілках, — ніби неабияку новину, повідомила вона з порога. — Ваші тата й мами так тяжко заробляють на шмат хліба, що не доїдати — це просто злочин. Це насамперед, щоб ви знали, неповага до тата й мами. А по-друге, щоб ви знали, — неповага до самих себе.

Зінаїда Вартанівна зробила круглі очі й приголомшено, майже пошепки спитала Губченка:

— Ти не випив компот?!.

У компоті плавали ягоди смородини — напіврозчавлені й розварені. Таким же напіврозчавленим почувався Губченко. Він знав, що не випити компот не можна, і знав, що ніяка сила не змусить його зробити хоча б ковток.

— Ой, Зіно Вартанівно, він у нас такий до їди вередливий, — улесливо прошелестіла Ганна Іванівна. — Стіко всього не їсть!..

— Не хоче — хай не їсть, — залізом проскреготіла директорка. — Здохне від дистрофії. А компот він вип’є.

Губченко боявся відвести очі від понівечених ягід. Він не бачив, що діється в їдальні. Тільки рух голосів давав йому уявлення про те, що відбувається. Ось Зінаїда Вартанівна опинилася праворуч від нього.

— Ану, Ганно Іванівно, — гримнула вона.

Міцні, мов обценьки, руки виховательки схопили його вище ліктів і притисли до спинки стільця. Він заплющив очі, зціпив зуби й спробував вирватися. Даремно. Від Зінаїди Вартанівни не вирвешся.

«Усе одно не роззявлю рота», — подумав Губченко.

— Або сам роззяв пельку, або… — страшно промовила Зінаїда Вартанівна.

І її пальці зімкнулися на його ніздрях. Крізь заплющені повіки покотилися сльози, він відчув їх вухами, бо голова вже була задерта обличчям до стелі.

Він роззявив рота, щоб вдихнути повітря, й у горло йому потекла гидотно-липка, солодка й смердюча рідина.

— Нє, ну ти глянь, — обурено вигукнула Зінаїда Вартанівна. — Воно ще й ригає!

А воно справді повернуло весь обід, і не просто повернуло, а на довгу картату спідницю Зінаїди Вартанівни. Вона, забувши про педагогічний обов’язок, панічно полетіла до свого кабінету, гидливо розчепіривши кігті, мов сова. Вона нічого не сказала на прощання, але Губченко знав, що тепер на нього чекає. Всю тиху годину він проведе в темній комірчині в кінці коридора. Там його крики не заважатимуть спати решті — слухняним діточкам.

— Я його вмию, — спокійно сказала Оля, швидко вибралася з-за столу, взяла Губченка за руку й повела на подвір’я, до умивальників. Розгублена Ганна Іванівна навіть не встигла нічого сказати.

Там, біля довгої іржавої труби з дірочками, крізь які падали в жерстяні ясла репетливі цівочки води, вона й сказала йому:

— Я б цього не стерпіла…

І вони втекли крізь бійниці занедбаної оборонної споруди, яку збудували ще німці, аби не дати нашим можливості переправитися через Південний Буг.

Губченко пам’ятав, як вони сиділи за кущами смородини, як повз них пробігла Ганна Іванівна з кимось із працівників дитсадка (вже забулося, хто саме її супроводжував). Як вони дослухалися до грюкоту в залізні ворота спочатку Олині, потім Губченків, як надривався за воротами їхній Тобік, як потім, певне, вийшла з двору Шинкарчучка й сказала, що нікого вдома немає, що батьки на роботі, а малий у дитсадку, а хіба нє? А шо случилося? А батькам повідомили?

— Нам ваших порад не вистачало! — розкричалася Ганна Іванівна.

Вже дорослий, Губченко розумів, у яку халепу вона тоді вскочила.