Енн Файн - Борошняні немовлята

і шапочка мали дуже чистий вигляд, подумав Саймон. Щічки в малюка були рожеві та просто сяяли. А шапочка — біла як сніг. Хлопець задумався, як же батькам вдавалося підтримувати таку чистоту. Адже його борошняне немовля щодня ставало все брудніше й брудніше, хоча він докладав дуже багато зусиль.

Ніби відчувши на собі його заздрісний погляд, малюк обернувся і глянув на Саймона. Стрічка з підборіддя підсмикнулася на рот, і Саймон простягнув руку, щоб її поправити.

Малюк помітив, як до нього наближається палець. І одразу ж його спокійне щокате обличчя розпливлося усмішкою. Саймону здалося, ніби в дитячій голові загорілася яскрава лампочка. Ефект вражав. Малесеньке обличчя сяяло.

Саймон усміхнувся до дитини. Здавалося б, яка дрібничка! Та малече обличчя світилося так, ніби Саймон не простягнув до нього брудний палець, а виконав якийсь неймовірний трюк, наприклад, потрійне сальто, ще й з бенгальськими вогнями у вухах.

Хлопець поправив стрічку. І малюк не відсунув її назад. Вочевидь, його страшенно захопило наближення пальця, і він навіть не зрозумів, що йому хочуть поправити шапочку.

Окрилений успіхом, Саймон помахав пальцем.

Малюк миттю перетворився на суцільний клубок щастя. Він почав аж підскакувати у своєму рюкзаку.

Його мати озирнулася.

— Вибачте, — сказав Саймон. Загорілося зелене світло.

Поки вони переходили дорогу, Саймон тримався за крок позаду дитини і махав пальцем у неї над головою. Малюк весело підскакував і сміявся. Коли на протилежному боці дороги їм довелося розлучитися, у Саймона тьохнуло серце. Йому ще ніколи не вдавалося так просто когось розвеселити. Скільки років цьому малюку? Саймон і гадки не мав. Він майже нічого не знав про малих дітей. Мабуть, він зміг би відрізнити крихітне багрянисте немовля (з тих, що показують у документальних фільмах) від пухкенького і рожевого дитяти (з тих, яких можна побачити біля магазинів). На цьому його знання вичерпувалося. Можливо, подумав Саймон, батько теж не надто тямив у дітях. Можливо, дивлячись на Саймона, який безпомічно вовтузився в колисці, він не усвідомлював, що всього через кілька тижнів (чи місяців?) його син стане таким, як той малюк біля світлофора, — таким, біля якого почуваєшся вартим мільйона доларів лише завдяки своєму вмінню помахати пальцем.

Ось у чому секрет немовлят, вирішив Саймон. Вони відрізняються від усього іншого на світі. Вони особливі. Він несподівано зрозумів, чому біля немовлят завжди всі юрмляться, щоб посюсюкати з ними. Навіть повний невдаха з жалюгідним життям запросто може стати для малюка справжнісінькою зіркою, найкращим представником людства — і маля навіть ризикне вивалитися зі свого рюкзака, аби лиш востаннє глянути йому вслід. Немовля — це маленьке чудо, яким усі захоплюються, над яким усі охають і ахають. Раніше Саймон був переконаний, що це лише гра, просто щоб підтримати новоспечених батьків. Йому ніколи навіть на думку не спадало, що сюсюкання можуть бути щирими. Але тепер він зрозумів, що люди в таких ситуаціях не лицемірять. Вони справді кажуть те, що думають. Маленькі діти — правдиве чудо. Це факт. Безглуздо заперечувати — в магазині такого не купиш.

А найкраще в них те, що вони ніби як не зовсім люди, принаймні поки що. Тому до них можна ставитися по-іншому. Їх легше любити. Щиро кажучи, вони трохи нагадують домашніх тваринок: ти день за днем годуєш і купаєш їх, прибираєш після них, та навіть коли тобі це обридає, ти не очікуєш неможливого. Жодна людина при здоровому глузді не образиться на немовля за те, що воно не робить для неї стільки ж, скільки вона для нього.

Натомість з дорослими людьми все значно складніше. У стосунках хтось із двох обов’язково почувається недооціненим чи ображеним. Що тут казати, якщо через це навіть Фраззі Вудс три дні тому дістав прочухана від Люсінди. «Між нами все скінчено, — кричала вона йому. — Мені остогиділо все робити самій! Я вболівала за тебе на всіх твоїх футбольних матчах. Навіть волочилася за тобою на тренування! І що я чую, коли прошу тебе прийти і підтримати мене на фінальному матчі з бадмінтону? Тобі, бачте, ніколи!» І тепер щоразу, коли Фраззі телефонує їй після школи і благає вийти поговорити, вона йому відповідає одне й те саме: «Мені ніколи».

Порівняно з цим, любити немовля — раз плюнути. Відчувши несподіваний приплив любові, Саймон зупинився, витягнув борошняну крихітку зі свого ранця і вмостився коло каналу, посадивши її собі на коліна.

— Ось що мені в тобі подобається, — сказав він, вдивляючись у її великі круглі очі. — 3 тобою дуже легко ладнати. Ти не така, як моя мама. Вона постійно каже мені покласти тарілку в умивальник, чи тихіше зачиняти двері, чи забрати взуття з підлоги. Ти не така, як бабуся. Вона вічно торочить, що я виріс, і завжди питає, що я планую робити після школи. Ти, на відміну від учителів, не хочеш, щоб я змінився. Ти не кепкуєш з мене, як Сью. Ти не можеш просто втекти і покинути мене, як зробив мій батько.

Затиснувши її під пахвою, він вдивлявся у воду.

— Я був би не проти, якби ти була живою, — сказав він. — Навіть якби мені довелося по-справжньому за тобою доглядати. Навіть якби ти плакала, і гидила в підгузки, і влаштовувала істерики в магазинах. Я був би не проти.

Він глянув на малючку, яка безпечно і зручненько вмостилася в нього під пахвою, і тицьнув пальцем туди, де в неї був би ніс, якби вона не була лишень мішком з борошном.

— Одного я не розумію, — звірився їй хлопець. — Я не розумію, як люди можуть погано поводитися з дітьми.

Вона дивилася на нього величезними очима. Саймон спробував пояснити.

— Мама каже, буцімто знає, чому так відбувається, — він мимоволі насупився. — Каже, що не хоче навіть рахувати, скільки разів вона через мене мало не божеволіла, коли в мене різалися зуби.

Він здивовано похитав головою.

— А бабуся розповідала, що одного разу її сестрі урвався терпець і вона швиргонула дитину в колиску з такою силою, що зламала ніжку.

Він нахилив голову ближче до немовляти й уточнив: