Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

видолинок. А ліс, що мрів десь аж на обрії, підступив зовсім близько – чутно було навіть, як співає на деревах лісове птаство.

Спантеличений такими змінами у природі рідного краю, хлопець вибрався з ями, шукаючи пояснення незбагненним перемінам, повернувся до рідного містечка, і вже не здивування, а лоскотний страх підкотився до його грудей.

Знайома дорога, що нею спустився він півгодини тому, ніби запала у землю, і Віка дивився на неї вже трохи згори.

Вже падаючи вниз, Віка збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Спадисті схили вкривала зелень – рясна, кріпенька й закурена. Будиночки ж, що вишикувались обабіч – з акуратними обійстями, фруктовими деревами й городцями коло них, – взагалі щезли. Натомість, куди сягало око, все вкривали кущі і рідкий перелісок.

Забувши про свій портфель – той так і лишився на дні ями, – Віка кинувся вгору дорогою, що мала вивести його назад. Бігцем подолав підйом.

Просто перед ним перетинав путь і зникав десь далеко височенний і грубезний насип із дерев’яною кладкою вгорі і глибоким ровом біля підніжжя. Над самою ж дорогою здіймалася міцна кам’яна башта з важенною прочиненою брамою, крізь яку й мав пройти кожен, хто хотів утрапити до міста.

Біля брами стояло двоє здоровенних дядьків у шоломах і кольчугах, із двосічними мечами при поясі.

«Кінозйомка» – спробував заспокоїти себе Віка, але тут же відкинув цю рятівну думку, бо не було поруч машин із різним кінозйомочним начинням, ні юпітерів, не було гримерів у білих халатах, операторського візка, ані навіть зівак.

Сповнений жалю до самого себе за незбагненність, що перед нею опинився віч-на-віч, хлопець стишив ходу, коли це один із вартових ступив до нього й проказав:

– Ти хто єси?

Розділ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

– Е-е-е… Мне-е-е… – скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

– Що-що? – перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

– То хто ж ти такий? – вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

– Я… Віка. Вчуся в школі… – зацьковано почав пояснювати бідолаха. – Іду додому.

– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому місті?

– Тут, тут, – закивав енергійно хлоп’як. – На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте – отако від скверика праворуч?

– Х-хе, – єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, – пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстіж, а варта спить, га? – охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. – То ти, мабуть, вивідувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

– Та нічого. Пустіть, дядю! – заскиглив той. – Який я виві… шпигун? Я Віка…

– Знаємо, голубчику, знаємо, – промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. – Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

– Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець – теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:

– До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе – й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

– Но! – Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло – який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл – піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможніший.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.

– Відчиніть! – гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, різними колонами й вікнами, – терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби – ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

– Ходімо! – гонець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший – худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.