Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

або «Буду за 20 хвилин», розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання – це все. І нам не байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно – наш святий обов’язок.

– А чому ви так одягнені? – запитав Віка.

– А-а, – посміхнувся балакучий молодик. – Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги – і не встиг перевдягнутись. Якщо хочеш – будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову.

Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

– Ну як? – переможно глянув він на Віку.

– Здорово, – усміхнувся хлопець. – А навіщо вам оце? – вказав на каску.

– Пробач, – зніяковів продавець чудес. – І справді ні до чого. Все через поспіх.

Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.

– Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити – чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» – то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

– А що ви можете подарувати? – поцікавився Віка.

– І він іще питає! – сплеснув долонями дарувальник чудес. – Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

– А канікули зараз ви можете зробити? – запитав він.

– Канікули… Можу, – якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

– Ну, не канікули, – Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволений таким бажанням, – а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

– Не складно, – спохмурнів дарувальник іще більше. – Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне щось важливіше. Бач, я вже казав – ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, – проказав раптом голосом Людмили Петрівни.

Віка здригнувсь і уважно поглянув на співрозмовника, але той, мов нічого й не сталося, продовжував:

– Та й не у чверті справа, і навіть не в річних оцінках. Вибач мені, мій юний друже, бажання твої надто примітивні, і я не помилюсь, коли скажу: мілко плаваєте, юначе, мілко плаваєте. Покладись на мій досвід. Мені здається, тобі потрібно щось більше – не за розмірами, певна річ, – а, так би мовити, достойніше. Те, що залишиться при тобі і через місяць, і через рік… Ну, словом, якесь внутрішнє переконання, таке, що згодилось би тобі у подальшому житті… Га?

– Ну… Може… – погодився Віка, не зовсім, проте, розуміючи останні слова.

– Такий, знаєш, урок…

Хлопець скривився.

– Ні-ні, не звичайний урок у прямому розумінні цього слова, а… До речі, котра година? – зовсім недоречно поспитав продавець і сам собі відповів: – За п’ять хвилин третя. Ого! Ну то як? Покладаєшся на мене? Пригадую, якось… Ну та це неважливо. То згода? Вибрати тобі щось на свій смак?

– Давайте, – кисло погодився Віка. Він уже геть зневірився у чудесах дивакуватого балакуна і погодився скоріш із ввічливості, та й дістати хоч якусь дрібничку теж кортіло.

– От і добре, – зрадів продавець. – От, скажімо, що тобі хотілося зранку? Ага, – мовив тут-таки. – Щоб ударив двадцятиградусний мороз і відмінили заняття в школі… Щоб тебе не викликали на другому уроці, так… Щоб Людмила Петрівна не залишила тебе після занять, далі… Ну, це вже нікуди не годиться… А отут… Гм… Здається, дещо цікавеньке. Так-так… Справді. От і все. Готово! Думаю, це тобі підійде.

– Ви певні? – спитав обережно Віка.

– А кому ж про це знати краще од мене! Певен! – І він безцеремонно став підштовхувати хлопчину до виходу. – А зараз вибачай – за тридцять секунд третя година. Мені час. Бажаю успіху.

Віка й незчувсь, як опинився знову надворі. На мить од сліпучого світла він зажмурив очі і тут збагнув – йому ж так нічого й не подарували!

– То що ж ви мені… – почав він, повертаючись до продавця, і так і застиг із напівроззявленим ротом.

Позад нього нікого не було, а на дверях висів здоровенний замок.

Віка поторгав його – замкнено. Приклав вухо до тонкої дощаної стіни – ані звуку.

Тоді він загамселив у двері кулаком і закричав:

– Дядю! Дядю! Відчиніть!

– І чого? І чого б ото стукати? – почув сердитий голос і озирнувся. Перед ним стояв приймальник посуду. – Не бачиш, що зачинено? Повилазило тобі? Чи, може, весь день отут сидіти накажеш, тебе дожидаючи, без обіду?

– Та… Ме-е… Не-е… – промимрив Віка.

– Отож бо! – погодився приймальник. Він одімкнув замок і зайшов усередину.

Віка спробував і собі зазирнути слідом, але дядько так грюкнув дверима, що хлопець аж відскочив.

– Ох і цікавий, – мовив дядько уже з буди і виглянув з віконця. – Давай!

– Що? – не второпав Віка.

– Що «що»? Ти ж пляшки приніс, чи як?

– Е-е… Ні, – відказав спантеличено.

– То чого ж тоді грюкати? «Дядю-дядю!» Я от зараз вийду та покажу тобі дядю. І тьотю покажу. Племінничок! Ходять тут усякі. Давай-давай звідси. Так і нишпорять. Так і лізуть. Школяр називається! Замість того, щоб уроки вчити… Знайшов дядю!

Віка підхопив свій портфель і кинувся геть. Він одбіг метрів із тридцять, на ходу озирнувся на приймальника, аж раптом відчув під ногами порожнечу і, вже падаючи вниз, збагнув, що втрапив у одну з виритих хлопцями ям.

Уже лежачи на піщаному дні, Віка подумав із неприємністю, що сердитий дядько, певно, бачив його ганебне падіння й оце зловтішається у своїй буді. Тож, щоб не виказати роздратування чи навіть удати, що то він стрибнув у яму навмисне, хлопець зіпнувся на ноги, скривив губи у фальшивій посмішці, виткнув голову у білий світ… і остовпів.

Приймальника посуду не було. Віка сторопіло покрутив головою навсібіч, але й сліду будки ніде не помітив. Мало того, йому здалося, ні, він уже виразно бачив – навколишня місцевість змінилася теж.

Неохайний, брудний, привабливий лише для хлоп’ячого ока своєю запущеністю пустир з безліччю ям і вибоїн перетворився на порослий травою й рідким чагарем