Pyata ranku - Світ його очима, Pyata ranku

— Повертаючись до розмови. Може тому, що – мої очі такі незвичні, а може справа і не в них. — Олег знизив плечима. — Та факт в тому, що деякі люди вбачаються мені на подобі химерних створінь. — Він підняв очі догори, пригадуючи щось. — Буває, ось ти бачиш перехожого – людиною, але в моїх очах – це геть інше створіння з рогами, хвостом чи іншими дивними штуками, котрі стирчать з тіла. Я не можу назвати це «людиною», бо воно явно щось інакше.

Після короткої паузи, Олег продовжив:

— І до таких «людей» я відношусь досить скептично, бо вони нагадують химерних монстрів, котрі носять людську шкіру. Ходять серед нас прикидаючись такими самими, хоча насправді інакші.

Олег хвилювався, що подібна заява налякає Дамі. Як ніяк, а він говорить, що бачить деяких людей чудовиськами, коли всі інші цього не бачать. Дамі його єдиний друг, і він не хоче втрачати цей звʼязок. Тому і приховував свою «особливість».

Пригадуючи далеке минуле, коли він вперше розповів про те що бачить, своїй мамі… 

В той день вона так дивно подивилась на нього. Вони тоді як раз вийшли на прогулянку, але після його слів – жінка одразу потягла хлопчика назад, додому. Потім, у зачиненій кімнаті, вона присіла, аби бути на рівні його очей і промовила слова, котрі назавжди викарбувалися в його памʼяті:

«Нікому не говори, що ти бачиш подібне! Люди не люблять інакших. Ти маєш бути, як всі. Поводитись, як всі».

«Мам, але що, якщо я не як усі?»

«Тоді прикидайся і ніхто не помітить твого недоліку».

«Прикидатися». З того дня і по цей – він продовжував прикидатися нормальним. Тим – хто не бачить нічого незвичного.

«То люди, а не чудовиська». — Лунав голос його матері в голові.

«Це все твоя уява. Як подорослішаєш, то станеш нормальним». — І він хотів подорослішати, як найшвидше.

Та час надто повільний, а світ не змінюється. Перед очами все так само монстри у людській шкірі. Картинка ніби накладається одна на іншу. Він одночасно бачить: і людську подобу, і тіло іншої істоти. Людська подоба більш щільна, її видно краще, а тіло іншої істоти – ледь прозоре, проте надто реальне, аби його ігнорувати.

Олег не відводив схвильованого погляду від друга, а той хоча і виглядав здивованим, проте геть не наляканим. Навпаки, його це навіть зацікавило.

Дамі схопив друга за руки й одразу почав запитувати:

— Бачиш деяких людей, як інших створінь? Це як? Щось на подобі чудовиськ? А кого саме із наших знайомих? Пана Гната теж бачиш чудовиськом? А! Це тому він тобі так не подобається? А як щодо мене? Яким ти бачиш мене?

Попри страхи Олега, Дамі взагалі не хвилювало, що його друг не такий як усі. Інакший. Неправильний. Дивний. Йому навпаки хотілось більше дізнатися про це. Напевне, тому що Дамі особливо не задумувався: чому Олег бачить те, чого інші бачити не можуть. Дамі щиро цікавився новою стороною свого друга. Приймав її без жодних побоювань чи докорів. І ця частина особистості хлопчика, дуже подобалась Олегу. Напевне тому він дозволив собі зблизитись саме з ним. І навіть розкрив одну з найбільших таємниць свого життя.

— Надто багато запитань!

Олег прикрив долонями балакучий рот Дамі. А той почав хмурити брови, проте все ж таки припинив говорити.

Опинившись у короткій тиші, Олег почав розповідати, як саме бачить людей-монстрів. А трохи згодом підтвердив припущення Дамі стосовно пана Гната:

— …Я дійсно бачу в ньому дещо не людське.

— І який же він? — Дамі дивився на друга в усі очі, неймовірно зацікавлений розмовою.

Тож Олег просто не міг не вгамувати його цікавість.

— Попри людську шкіру, над головою знаходиться ще одна голова – більша за людську. Вона довгаста та з парою великих темних очей, без білків. Шкіра на вигляд слизька, як у змії, та навіть кілька довгастих хвостів видніється позаду. Я навіть спершу подумав, що то мацаки. Руки масивні та довгі, чимось схожі на людські, але все-таки інакші, виглядають міцнішими, з чорними, щільними кігтями.

Завершуючи опис, Олег підсумував одним словом:

— Рептилія. Гадаю саме до цього класу можна його віднести.

— Напевне виглядає химерно. — Спробував уявити Дамі, пана Гната в новому амплуа.

— Є таке. Але не його вигляд став причиною: чому він мені не подобається.

— Правда? — Здивувався Дамі, вважаючи, що подоба до монстрів, як раз і є – та сама причина, чому Олег уникає деяких людей.

Олег підібрав ноги під живіт, замикаючи ті – руками.

— Є багато-багато таких – кого я не бачу людьми. Вони всюди. На вулиці, у школі, у нашому домі теж чимало. Вони не рідкість. І я звісно намагаюся уникати їх, але не завжди вважаю неприємними.

— Ооо.

Олег поклав підборіддя на свої коліна.

— Проте, якщо взяти приклад – пана Гната, то я бачу як поводить себе його нелюдська сутність стосовно інших. — Він перевів погляд на Дамі. — Я бачу його очі повні жадоби, коли він дивиться на тебе. Бачу, як слина витікає з його пащі. Як його хвости намагаються огорнути тебе.

Олег стис свої ноги міцніше.

— Наче голодний звір, котрий дивиться на свою здобич. Це бридко. — Останні слова він промовив геть тихо, але Дамі їх однаково почув. — Тому я і намагаюся стати між вами, щоб він не ліз до тебе. Бо я його не так цікавлю, як ти. І тому не хочу, щоб ти взагалі контактував з ним.

— Звучить дійсно огидно. — Від самої уяви, описаної картини, у Дамі зʼявились дрижаки по всьому тілу. 

Напевне тепер він не зможе дивитись на пана Гната, як раніше. Уява так чи інакше зіграє свою роль. І якщо подумати, то остання зустріч з цим паном – теж справила двояке враження. Дамі, якщо чесно теж не хотів більше зустрічатися, чи щоб пан Гнат став його репетитором…

— Точно! — Згадав Дамі. — Попри мою відмову він пішов на пряму до моїх батьків! Це саме по собі дивно. Що як батьки погодяться?

— Скажи, що не хочеш.

— Наче це так просто… У подібних питаннях – вони можуть проігнорувати мою думку. Ти сам чув, як твоя бабуся нахвалювала пана Гната, наче він святий. — Дамі важко видихнув. — Не хочу, щоб він мене навчав…