Pyata ranku - Світ його очима, Pyata ranku

— Маєш рацію. — Чоловік кивнув. — Памʼятаю, малим та й дорослим теж, він завжди відстоював свою позицію до кінця. А якщо справа доходила до сварки, то обережно йшов геть.

Бабуся Ольга кинула гострий погляд на свого чоловіка.

— Це вони точно від тебе успадкували.

Посмішка на обличчі дідуся стала ширшою.

— Маєш рацію.

Олег виглядав стурбованим з цим своїм зосередженими поглядом. Хоча, як зазвичай, приховував хвилювання за легкою посмішкою, яка навічно поселилася на його лиці. Дамі не знав: чому його друг мав подібний вираз обличчя. Хоча і не раз ставав свідком цього.

Все хотів запитати та ніколи не наважувався. Наче це заборонена тема, котру не можна підіймати. А на його мовчанні – тримається крихка ілюзія спокою. І все ж, цього разу – він таки спробував.

— Тобі не подобається пан Гнат?

Пролунав невпевнений хлопчачий голос позаду Олега. Він обернувся і помітив, що все ще стискає долоню Дамі, хоча вони вже прийшли до його кімнати.

— Я виглядаю так, ніби він мені не подобається?

— Та ні. — Дамі відвів погляд у бік, поки перебирав пальцями. — Навпаки, ти виглядаєш дуже зацікавленим і доброзичливим, коли спілкуєшся з ним. Навіть «мило». Але…

— Але?

Дамі підняв погляд на друга. Він не знав, як правильно сформувати думку. І не знав чи варто взагалі ділитися нею. Бо за своє коротке життя він навчився, що не всі бажають слухати те, що на умі в іншого. Проте, Олег його найкращий друг. Дамі не хоче будувати стіни між ними. Він хоче бути чесним.

— ...Але я помітив, що ця твоя доброзичливість – фальшива…

Олег здивовано розширив очі, поки Дамі зробив глибокий вдих та видих, борючись з хвилюванням.

— Думаю, інші не помітили цього… Просто я… Як же сказати… — Погляд Дамі знов почав блукати деінде. — Буває, ти поводиш себе так «мило» з людьми, котрі тобі вочевидь не подобаються. Я от теж спершу не звертав на це уваги. Але згодом, придивившись підмітив, що коли ти насправді щасливий, то посміхаєшся зовсім інакше. А «мила» усмішка, котру даруєш таким людям – завжди виглядає однаково. А ще ти дуже природно проводиш межу між собою та тими людьми. Швидко закінчуєш розмову та йдеш геть, уникаючи подальшого контакту.

Закінчивши, Дамі з полегшенням видихнув, бо нарешті висловив все, що так давно тримав всередині себе. Побоюючись реакції друга, він все не наважувався підіймати погляд на нього. Але зрештою дитяча допитливість взяла гору і він зустрівся з парою широко розкритих, розгублених очей.

Олег мовчки стояв з ледь відкритим ротом, поки його великі очі просто дивились на хлопчика перед собою. Його настільки шокували, що він не знав, як реагувати.

Олег опустив погляд, перевів той на ліжко, після чого підійшов до того і всівся. Через кілька секунд він знов підняв очі на Дамі та поплескав долонею по простирадлу, запрошуючи другого сісти поруч. Дамі не відмовився, тому теж одразу сів.

Ще кілька хвилин вони сиділи у тиші. Ставало ніяково. Олег мовчав, та і Дамі не знав, що сказати, бо і так вже випалив все що тримав у голові.

— Насправді… — Раптово заговорив Олег.

Дамі одразу повернув голову у його бік, але хлопчик знов замкнув губи так і не завершивши речення. Він теж набирався сміливості, бо збирався відкрити своє оголене серце іншому. Вперше за довгий час.

Дамі помітив, як раптом перемінилося лице друга. Хвилювання, невпевненість, розгубленість – все це зникло, наче змилось водою. Олег повернув своє спокійне обличчя з легкою посмішкою, котра виднілась навіть у складочках, на кутках блискучих очей.

— Я нікому не розповідав про це окрім мами, але її вже нема на цьому світі. Тому – ти єдиний хто знатиме.

Дамі схвильовано ковтнув зібрану у роті слину.

— Я бачу все навколо не так, як інші. Ти чи мої дідусь з бабусею. Ви бачите все інакшим, у порівнянні зі мною.

— Інакшим? — Перепитав Дамі, не розуміючи, що йому хочуть сказати.

Олег спокійно кивнув, а коли його голова знов підійнялася, то в очах зʼявилась втома.

— Пам’ятаєш? У нашу першу зустріч ти безцеремонно схопив мене за щоки та почав розглядати мої очі з таким подивом та захопленням.

Олег коротко засміявся, а Дамі покрився червоними плямами від сорому. Звісно він памʼятає! Коли Олег приїхав сюди вперше, він як раз повертався додому з мамою. Тоді матуся привіталася з сусідами: бабусею та дідусем та ще незнайомим йому Олегом. Коли сам хлопчик стояв трохи відсторонено.

Перше, що вразило Дамі так це неймовірно яскравий принт на одежі незнайомої дитини! Очі так і падали на яскраво-жовту сорочку з незрозумілим персонажем на тій. Проте за смаки (навіть дивакуваті) засуджувати не варто. Так мама вчила. А з роками дружби, Дамі навіть звик до радіоактивних кольорів у чужому гардеробі.

Проте не це тоді справило на нього найбільше враження. Підійшовши ближче, аби познайомитися – Дамі уважніше розгледів незнайомця і застиг від другого одкровення за день. Під напівхвилястими пасмами хлопчика – ховалась пара фіолетових очей!

— Та хто завгодно здивується! — Вибухнув засоромлений Дамі. — Кожен – хто довго спілкується з тобою та помічає твої очі, то дивується, бо фіолетовий колір – дуже рідкісний!

Спостерігаючи за червоним, ніби томат, другом – Олег засміявся з новою силою, хапаючись за живіт. Тим часом Дамі лише сильніше розпалився і почав тикати палицею у футболку друга.

— Та годі вже знущатись з мене! — Дамі схопився за його щоки та почав активно розтягувати ті.

У Олега виступили сльози на очах. Тільки невідомо – це через несамовитий сміх, чи через пощипування на щоках.

— Аа допфе допфе… — Олег торкнувся долонь Дамі, в надії що його відпустять.

І так, нарешті випустив пар, Дамі таки змилувався, і відсторонився від нього. Проте все ще прискіпливо глядів, на випадок – якщо Олег надумає продовжити балакати дурниці.

Олег приклав прохолодні долоні до почервонілих щік. Глянув на Дамі та продовжив говорити: