Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

– Так, звісно, – прозвучала моя згідлива відповідь. – Я хотів сказати не це.

– Хоча, з іншого боку, ваша правда. І це ще гірше, вдесятеро гірше. Бо вбивця й досі ні на йоту не наблизився до того, щоб досягти своєї мети. Ви розумієте, мій друже? Положення на дошці змінилося, і то не на нашу користь. А це може означати, що не одне життя, а два будуть принесені в жертву.

– Оце вже ні, доки його суперник – ви, – рішуче заперечив я.

Детектив зупинився й потис мені руку.

– Merci[61], mon ami! Merci! Ви й досі покладаєтеся на старого, досі вірите йому. І цим наново надихаєте мене мужністю. Еркюль Пуаро більше не підведе. Ще одне життя не буде забрано. Я виправлю свою помилку, бо вона, бачте, вкралася, сумнівів нема! Моїм зазвичай добре організованим думкам таки забракло десь упорядкованості й методичності. Тож я почну з початку. Так, із самого початку. І цього разу не підведу.

– Тож ви дійсно вважаєте, – спитав я, – що життя Нік Баклі й досі в небезпеці?

– Друже мій, а навіщо б іще я відправив її у цю клініку?

– То річ зовсім не в шоковому стані…

– Тю! Шок! Удома від нього можна оговтатися нітрохи не гірше, ніж у лікарні, ба навіть краще, як на те пішло. Там же зовсім невесело: зелений лінолеум на підлозі, теревені сестер, казенна їжа й нескінченне миття. Ні-ні, це для її безпеки й тільки для неї. Я поділився своїм планом із лікарем, і той погодився. Пообіцяв віддати всі належні розпорядження. До міс Баклі не пускатимуть нікого, mon ami, навіть її найближчих друзів. Виняток зроблять тільки для нас із вами. Pour les autres, eh bien![62] «Лікар не велів», – пояснять їм. Це дуже зручна фраза, на неї заперечити нічого.

– Еге, – сказав я, – от тільки…

– «От тільки» що, Гастінґсе?

– Так не може тривати довіку.

– Дуже слушне зауваження. Але це дасть нам змогу перевести дух. Ви ж усвідомлюєте – хіба ні? – що характер нашої місії змінився?

– Яким чином?

– Наше первинне завдання полягало в тому, щоб уберегти мадемуазель від загрози. Але тепер воно значно спростилося, ставши таким, із яким ми добре знайомі – впіймати вбивцю, не більше й не менше.

– І це ви називаєте «спростилося»?

– Звісно, спростилося. Адже вбивця, як я днями й казав, поставив свій підпис під скоєним. Почав грати відкрито.

– А ви не думаєте… – я затнувся, але все ж повів далі: – не думаєте, що поліція має рацію? І все це робота якогось психа – божевільного, що отирається поруч, підхльостуваний манією вбивства?

– Я більше, ніж будь-коли, певен, що психіатрія тут ні до чого.

– І ви справді гадаєте, що…

Тут я змовк. Але Пуаро вкрай серйозно продовжив за мене:

– …Що вбивця хтось з оточення мадемуазель? Так, mon ami, гадаю.

– Але ж події минулого вечора майже напевно виключили таку можливість. Ми були всі разом і…

Проте друг мене перебив:

– А ви могли б заприсягтися, Гастінґсе, що та чи та конкретна особа ні на мить не полишала нашого невеличкого товариства на краю стрімчака? Ладні поклястися, що хоч когось із них ви бачили весь час?

– Ні, – повільно промовив я, приголомшений цими словами, – гадаю, не зміг би. Адже темно було. Та й бовванами ми не стояли. Я вряди-годи помічав то місіс Райс, то Лазаруса… вас, Крофта або Вайза… але щоб увесь час – ні.

Пуаро кивнув.

– Отож-бо. А вся справа мала зайняти всього кілька хвилин. Обидві дівчини йдуть до будинку. Вбивця непомітно прослизає за ними й ховається за сикомором, що височіє серед газону. Нік Баклі – чи так йому принаймні здається – з’являється крізь французьке вікно, проходить за фут від нього, той тричі підряд швидко стріляє…

– Тричі? – перебив його я.

– Так. Цього разу він діяв напевне. Ми виявили в трупі три кулі.

– А це було ризиковано, хіба ні?

– Найімовірніше, що так він менш ризикував, аніж з одним. Пістолет «Маузер» – не надто гучна зброя. Спричинений ним звук більш-менш скидався на вибухи феєрверку і дуже до речі злився з шумом, що стояв від нього.

– Ви знайшли зброю? – запитав я.

– Ні. І в цьому, Гастінґсе, як на мене, криється неспростовний доказ того, що хтось сторонній тут ні до чого. Ми ж бо з вами згодні, чи не так, що пістолет міс Баклі було від самого початку вкрадено з одною-єдиною метою: щоб її смерть справляла враження самогубства.

– Так.

– Тільки таке пояснення й можливе, правда ж? Але тепер, зауважте, про це більше не йдеться. Маски скинуто: вбивці відомо, що нас уже цим не обдуриш. Він, власне, знає, що й ми знаємо!

Замислившись, я подумки відзначив логічність міркувань Пуаро.

– Як ви гадаєте, що він зробив із пістолетом?

Мій друг знизав плечима.

– Тут важко сказати напевне. Але море придавалося якнайкраще, адже осьде воно, під рукою. Варто лише добряче жбурнути – і зброя йде на дно, а кінці – у воду. Ми, звісно, не можемо бути абсолютно переконані в цьому, але так на його місці вчинив би я.

Від його прозаїчного тону мене аж морозом продерло.

– А як на вашу думку, він збагнув, що вбив не ту?

– Цілком певен, що ні, – похмуро відказав Пуаро. – Так, для нього це, вочевидь, стало неприємним сюрпризом, коли він довідався правду. Не подавати вигляду й не зрадити себе – таке далося йому нелегко.

Мені тієї ж миті пригадалася дивна реакція покоївки, Еллен, і я розповів детективу про її підозрілу поведінку. А той, здавалося, вкрай зацікавився:

– Он як! Значить, виказала подив, коли дізналася, що вбили саме Меґґі?

– І то неабиякий.

– Кумедно, а сам факт трагедії зовсім не став для неї новиною. Еге, тут є над чим поміркувати. Хто вона, ця Еллен? Така стримана, така церемонна – просто втілення англійського духу. Невже саме вона… – І тут він змовк.

– Враховуючи ще й так звані «випадковості», – промовив я, – скотити той важкий валун зі стрімчака міг тільки чоловік.

– Не конче. Тут дуже багато залежить від важеля. О так, це будь-кому до снаги.

Мій друг і досі походжав сюди-туди по кімнаті.

– Будь-хто присутній учора ввечері в «Домі на околиці» не може бути вільний від підозр. Хоча ті, хто прийшов під кінець… ні, я не думаю, що вбивця – хтось