Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

досить тепло. Мені аби одежина та й годі…» «Гаразд, – кричу, – я за хвилину вийду». А коли… коли нарешті… вийшла…

Вона затнулася: її голос осікся…

– Не нервуйтеся так, міс Баклі. Скажіть мені лише от що: ви чули один постріл… чи два?

Нік похитала головою.

– Я нічого не чула, тільки вибухи ракет і тріск петард…

– Отож-бо й воно, – зауважив інспектор, – як тут почуєш постріл серед такого гармидеру? У вас, напевне, марно й запитувати, чи не маєте ви якихось підозр щодо особи нападника, хоч би в одному з випадків?

– Ані найменших, – промовила Нік. – Навіть і гадки не маю, хто б це міг бути.

– Що теж мене не дивує, – сказав поліцейський. – Маніяк-убивця орудує – ось на що ця історія схожа. Невеселі справи. Що ж, на сьогодні немає потреби і далі турбувати вас запитаннями, міс. Мені так шкода, що й словами не передати…

Тут уперед ступив доктор Ґрем.

– Настійно вам рекомендую, міс Баклі, не залишатися в домі. Ми тут порадилися з мсьє Пуаро… Я знаю одну чудову клініку. А у вас, зрозумійте, шок. Вам необхідний цілковитий спокій…

Дівчина не дивилася на нього. Її очі вп’ялися в Пуаро.

– Це справді… через шок? – запитала вона.

Той підійшов ближче.

– Я хочу, щоб ви почувалися в безпеці, mon enfant[60]. І сам теж волію знати, що вам нічого не загрожує. А там із вами буде доглядальниця – мила, метка й не схильна до фантазій. Сидітиме біля вас усю ніч. Ви раптом закричите уві сні, а вона тут, під рукою. Розумієте?

– Так, – відказала Нік, – я розумію. А от ви – ні. Мені більше не страшно. І байдуже до того, що станеться. Якщо хтось хоче вбити мене, будь ласка, я дозволяю.

– Ну годі, годі, – мовив я, – у вас нервовий зрив.

– Ви не розумієте. Жоден із вас не розуміє!

– Ні, справді, мсьє Пуаро пропонує чудовий план, – заспокійливо втрутився лікар. – Я відвезу вас своєю машиною. А ще дам одну особливу пігулочку, щоб ви як слід відпочили вночі. Ну, що скажете?

– Я не проти, – відповіла дівчина. – Робіть що хочете. Мені все одно.

Мій друг узяв її руку в свою.

– Мадемуазель, я все розумію. Знаю, що ви тепер відчуваєте. От і стою тут перед вами – сповнений сорому й уражений до глибини душі. Я, хто обіцяв вам захист, виявився неспроможним захистити. Підвів! Я просто жалюгідний тип. Але повірте, мадемуазель, що моє серце мучиться цією поразкою. Коли ви дійсно можете збагнути, що я зараз переживаю, то, певен, пробачите мені.

– Усе гаразд, – запевнила його Нік із тією ж таки апатією в голосі. – Не треба винуватити себе. Я впевнена, що ви зробили все можливе. Не маю сумніву, що й ніхто інший би цьому не зарадив… і не запобіг. Прошу вас, не мордуйте себе.

– Ви вкрай великодушна, мадемуазель.

– Ні, я…

Але тут їхню розмову перервали. Двері розчахнулися і всередину влетів Джордж Челленджер.

– Що тут коїться?! – вигукнув він. – Я щойно приїхав. Дивлюся, біля воріт – поліцейський, і ходять чутки, наче когось убили. Що все це означає? Поясніть мені, заради Бога! Невже… це… Нік?..

У його голосі лунала нестерпна мука. Я раптом усвідомив, що лікар із моїм другом, які трапилися старпомові на дорозі, зовсім затулили від нього міс Баклі.

Та перш ніж хтось устиг відповісти, той повторив своє запитання:

– Ну, говоріть… невже це правда… Нік… мертва?

– Ні, mon ami, – лагідно мовив Пуаро, – вона жива.

І відійшов назад, даючи Челленджеру побачити на дивані маленьку фігурку.

Секунду-другу той витріщався на неї, не вірячи власним очам. А потім, захитавшись, наче п’яний, прошепотів:

– Нік… Нік…

І раптом упав навколішки біля дивана й, затуливши обличчя долонями, здавлено вигукнув:

– Нік… люба моя… я подумав, наче тебе вбито.

Та спробувала сісти.

– Усе гаразд, Джордже. Не дурій. Я в цілковитій безпеці.

Моряк підняв голову й ошелешено роззирнувся довкола.

– Але когось все ж убили? Так сказав поліцейський.

– Еге, – пояснила дівчина, – Меґґі. Милу, бідолашну Меґґі. Ох!

Її обличчя перекривила судома. Лікар і Пуаро кинулися до Нік. Ґрем допоміг їй звестися на ноги, і вони з моїм другом – один з одного боку, другий з іншого – вивели міс Баклі з вітальні.

– Що швидше ви опинитеся в ліжку, то краще, – говорив їй медик. – І я негайно відвезу вас на машині. Місіс Райс на моє прохання уже приготувала для вас усе необхідне.

І вони зникли за дверима. Челленджер схопив мене за руку.

– Нічого не розумію. Куди вони її забирають?

Я пояснив.

– А! Ну ясно. Слухайте, Гастінґсе, заради Господа-Бога, розтовкмачте мені, що ж це за чортівня. Яка жахлива трагедія! Бідолашне дівча!

– Ходімо вип’ємо, – запропонував йому я. – Бо ви собі всі нерви стріпали.

– Гаразд, залюбки.

І ми перейшли в їдальню.

– Бачте, – пояснював він мені, посьорбуючи ледь розведене віскі, – я ж був подумав, що то Нік.

У почуттях старпома Джорджа Челленджера сумніватися практично не доводилося. Не жив іще на світі закоханий, який би так невміло приховував їх.

Розділ дев’ятий

Від «A» до «J»

Не думаю, наче колись забуду ніч, яка настала потому. Пуаро так мучився докорами сумління, що я не на жарт розтривожився. Безперестанку ходячи сюди-туди по кімнаті, він знову й знову осипав себе страшними прокльонами і вперто залишався глухим до всіх моїх умовлянь.

– От що значить бути зависокої думки про себе. Мене покарано, так, мене, Еркюля Пуаро, покарано. За мою самовпевненість.

– Ні-ні, – втрутився я.

– Але хто б міг подумати… хто міг собі уявити таке безпрецедентне зухвальство? Я ж бо, як мені здавалося, вжив усіх можливих застережних заходів. Я попередив убивцю…

– Попередили вбивцю?

– Mais oui. Я привернув до себе увагу. Дав йому зрозуміти, що підозрюю… когось. І цим зробив – чи так мені принаймні здавалося – спробу повторного замаху на вбивство надто ризикованою для нього. Я оточив мадемуазель захисним кордоном. Але він прорвався крізь нього! Зухвало – ледь не на наших очах – прослизнув у заборонену зону! І попри всіх нас – попри те, що кожен був насторожі, – домігся свого!

– Ну ні, – нагадав я йому.

– Бо нашій підопічній просто пощастило! З мого погляду, це те саме. Він, Гастінґсе, забрав людське життя, а те, чиє