Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

трішки був перелякався, ледь не налетівши на Еллен, яка стола там із вкрай прикметним виразом на своєму смиренному, святенницькому обличчі. Її очі блищали, язик раз по раз облизував пересохлі вуста, а руки тремтіли, як-от від великого збудження. Щойно забачивши мене, вона промовила:

– Щось… трапилося, сер?

– Так, – коротко кинув я. – Де телефон?

– Але нічого… нічого страшного, сер?

– Стався нещасний випадок, – пояснив я ухильно, – і дехто постраждав. Мені негайно треба подзвонити.

– А хто постраждав, сер?

На її обличчі так і читалася напружене зацікавлення.

– Міс Баклі, Меґґі Баклі.

– Міс Меґґі? Меґґі? Ви певні, сер… ну, тобто… що це таки дійсно міс Меґґі?

– Цілком, – відказав я. – А що?

– О! Ні, нічого… Я просто… подумала… що це могла бути якась інша леді… Можливо… місіс Райс…

– Послухайте, – урвав її я, – то де телефон?

– Тут, сер, – ось у цій кімнатчині. – Покоївка відчинила для мене двері і вказала на апарат.

– Дякую, – видобув я і, помітивши, що та схильна затриматися, докинув: – Це все, що мені потрібно, дуже вдячний.

– Якщо ви хочете викликати доктора Ґрема…

– Ні-ні, – сказав я. – Це все. А тепер, прошу, йдіть.

Еллен неохоче залишила мене – так неквапливо, як тільки наважилася. Найвірогідніше, зібралася підслуховувати під дверима, але цьому я зарадити не міг. Невдовзі вона, зрештою, і так дізнається про все, що відбулося.

Зв’язавшись із поліцією, я виклав суть справи. А відтак, уже з власної ініціативи, знайшовши в телефонному довіднику потрібний номер, подзвонив доктору Ґрему, про якого згадала покоївка. Так чи інак, а в мене склалося враження, що Нік медична допомога не завадить, нехай навіть лікар і був безсилий зробити щось для бідолашної дівчини, яка лежала знадвору. Той пообіцяв прибути негайно, тож я повісив слухавку і знову вийшов у коридор.

Якщо Еллен і підслуховувала під дверима, то спромоглася зникнути напрочуд оперативно. Бо я, вийшовши з кімнатчини, не побачив нікого. А коли знову зайшов до вітальні, то виявив, що Нік намагається напівзвестися.

– Ви часом… не могли б мені принести… краплю бренді?

– Звісно.

Я поспішив у їдальню і, знайшовши необхідне, повернувся. Кілька ковточків привели дівчину до тями, і на її щоках знову проступив рум’янець. Я поправив подушку в її узголів’ї.

– Усе це… так жахливо. – Нік Баклі затремтіла. – Скрізь… на кожному кроці…

– Знаю, серденько, знаю.

– Ні, ви не знаєте. Звідки вам знати? Все це так… по-дурному. Якби лише загинула я… от усе б і скінчилося…

– Не треба так побиватися, – сказав я їй.

А та лише хитала головою, знову й знову повторюючи:

– Ні, ви не знаєте! Не знаєте!

А відтак раптом розридалася, тихо та безутішно, захлипала, наче дитина. Я подумав, що так, певно, буде для неї найкраще, і не став заважати їй виплакатися.

Коли потік її перших – найпекучіших – сліз трішки вщух, я, підійшовши нишком до вікна, визирнув назовні. До мене вже кілька хвилин долинали чиїсь розпачливі голоси. Зараз позбігалися всі присутні, півколом обступивши сцену трагедії, а Пуаро, наче якийсь химерний вартовий, не давав їм підходити.

Спостерігаючи за всім цим, я побачив, що газоном простують дві постаті у формі. Поліція вже прибула.

І я тихенько повернувся на своє місце коло дивана. Нік звела на мене заплакане лице.

– Я часом не повинна щось робити?

– Ні, серденько. Пуаро сам про все подбає. Залиште це йому.

Вона хвилину-другу помовчала, потому сказала:

– Бідолашна Меґґі. Нещасна, люба горопашка Меґґі. Вона, добра душа, і мухи ніколи в житті не скривдила. Щоб таке – і сталося з нею. Мене не полишає відчуття, наче я сама її вбила, ось так підставивши під удар замість себе.

Я зажурено похитав головою. Як рідко нам вдається передбачити майбутнє! І коли Пуаро домагався від Нік, щоб вона запросила подругу, як мало він думав про те, чи не підписує цим смертний вирок якійсь незнайомій дівчині.

Ми сиділи й мовчали. Мені до болю кортіло дізнатися, що відбувалося знадвору, але, неухильно виконуючи вказівки Пуаро, я не полишав свого посту.

Здавалося, минуло багато годин, доки двері нарешті відчинилися, і до кімнати ввійшли Пуаро разом з інспектором поліції. З ними з’явився і ще один чоловік, у якому я розпізнав доктора Ґрема. Той одразу ж підступив до Нік.

– Ну, як почуваєтеся, міс Баклі? Для вас це, поза сумнівом, страшенний шок. – Тут пальці лікаря лягли на її пульс. – Могло бути гірше.

Він обернувся до мене.

– Ви щось давали їй?

– Трішечки бренді.

– Я в нормі, – відважно промовила Нік.

– Здатні відповісти на кілька запитань, еге ж?

– Звичайно.

До неї, делікатно кашлянувши, підійшов поліцейський інспектор. Дівчина привітала його примарною посмішкою.

– Цього разу жодних порушень дорожніх правил, – сказала вона.

І я здогадався, що ці двоє давні знайомі.

– Усе це просто жахливо, міс Баклі, – промовив інспектор. – Мені страх як шкода. Тут ось містер Пуаро, чиє ім’я мені добре відоме – і я, поза сумнівом, пишаюся тим, що він працюватиме з нами, – стверджує, що, на його переконання, у вас нещодавно стріляли на території готелю «Маджестик»…

Нік кивнула.

– Я думала, що то оса, – пояснила вона, – але, як виявилось, помилялася.

– Ну а до того з вами трапилося кілька досить прикметних випадків?

– Еге… принаймні дивним було те, що вони сталися ледь не поспіль.

І вона коротко розповіла про всі події.

– Ясно. А як вийшло так, що цього вечора на вбитій виявилася ваша шаль?

– Ми пішли в дім одягтися, бо добре змерзли, милуючись феєрверком. Шаль я залишила тут, на дивані. Відтак піднялася нагору й накинула ось цю хутряночку, вона легенька, з нутрії. А ще зайшла в кімнату місіс Райс – це моя подруга – і прихопила накидку й для неї. Онде вона валяється – на підлозі, біля вікна. Аж тут Меґґі гукнула, що не може знайти свій жакет. Я сказала, що він, мабуть, унизу. Вона спустилася і крикнула мені, що й досі його не знаходить. На це я припустила, що його, певно, забули в машині (Меґґі шукала твідовий, дорожній жакет, бо вечірнього, хутряного, не мала), і запропонувала їй один зі своїх. Але вона гукнула, що не варто, мовляв, візьме натомість мою шаль, якщо мені не треба. Я їй на це: «Звичайно, бери, та чи не буде тобі холодно?» А вона мені: «Ну ні, навряд чи – як порівняти з нашим Йоркширом, у вас тут