Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

Зранку йду на роботу трохи втомленим, майже не спав — нав’язливі думки. На шиї кольє із бинтів, рубашка застібнута до верхніх ґудзиків. Сіріуса в учительській не застаю. Пізно прийшов. Може, й добре, що не побачились, бо не знаю, як з ним себе поводити після вчорашнього. Не соромно, не ніяково, просто не знаю, як він сам ставиться до того, що сталося, і боюся бути недоречним. Але й уникати його не збираюся.

Коли приходжу на своє останнє за день заняття, Сіріус вже витер дошку і збирає свої речі.

- Привіт. - Кладу на стіл ноутбук і блокнот. Всміхається.

- Привіт.

- Як практичне заняття пройшло?

- Спокійно. Теперь перевіряти багато.

- Не заздрю.

- Ти як? - Тягнеться рукою до шиї, проводить по бинту кінчиками пальців. - Не болить?

- Та ні. Єдине, що спекотно в цьому нашийнику.

- Десь тиждень ще носити доведеться?

- Якось так.

- Вибач. - Каже тихо, майже співчутливо. Хочеться прикласти долоню до його щоки, але не можна. 

- То що? Сядеш роботи перевіряти? - Намагаюсь приховати нотки надії в голосі.

- Не заважатиму?

- Ні, в мене теж зараз практичне заняття, перевіримо домашку, і дам їм тест до кінця пари. Якраз буде тихо.

- Приєднуйся тоді, як даш їм самостійну. - Забирає листочки і йде на задню парту, залишаючи мене в оточенні свого парфуму, що повільно розчиняється в повітрі. “Приєднуйся”. Сьогодні надто дружній, наче відчуває себе винним. 

На середині заняття роздаю студентам роздруковані завдання і з ноутбуком крокую до задньої парти, всідаюся поряд із Сіріусом. Посміхається мовчки і повертається до роботи. Зусереджений. Такий гарний. Так хочеться його торкнутися. Поправити волосся за вухо, погладити по спині, на якій так не вистачає червоних смуг від моїх нігтів. Згодом, сподіваюся, й до цього дійде. Я б просто зараз не відмовився. На цій же парті. В аудиторії таке ехо, що чув би увесь поверх. Зітхаю й відкриваю ноутбук, щоб заповнити робочі таблиці, поки маю час, щоб не робити цього вдома. Відволікати його не хочу, а мовчки витріщатись якось кріпово, хоч він і в курсі, що я це роблю і чому я це роблю. Взагалі, мені навіть полегшало, що він все знає. Тепер не треба намагатися сховати свій жадібний погляд. В мене й так це кепсько виходило, раз він здогадався. В голові крутиться якась мелодія, несвідомо сіпаю ногою під столом, і помічаю це, лише коли на коліно опускається його рука. 

- Парта через тебе хитається.

- Вибач. - Прокашлююсь. Прибирає руку. Як швидко. Повертається перевіряти тести, а в мене з голови вилетіло, що я в ноутбуці робив. Сповзаю на сидінні, розставивши ноги, коліно випадково торкається його. Завмираю в очікуванні — не рухається, наче ігнорує. З губ зривається смішок.

- Я бачу, що ти робиш. - Говорить майже пошепки. - Не обов’язково сидіти, як креветка, щоб мене торкнутися. 

- Я не навмисне.

- Сядь по-людськи, не показуй студентам дурний приклад. 

- Так, сер. - Зітхаю й закочую очі. - Знайшовся вихователь. - Сідаю рівно і відчуваю, як під партою вже моєї ноги торкається його прохолодне коліно.

- Я не навмисно. - Не зводить очей з тексту, усміхається куточками губ. Може, у мене дійсно є шанс стати для нього чимось більшим за снек? Можливо, це для нього незвідана територія, і він це робить із допитливості? Я готовий задовольняти його цікавість цілими днями. Все, що він захоче. Тепер точно не вагатимусь, коли буде можливість зробити крок назустіч наодинці.

Після заняття запрошую його на каву. Бинт увесь день заважає, натриає, я поправляю його кожні декілька хвилин, і в результаті він здається і розв’язується, мало не впавши одним кінцем у мою чашку. Сіріус сидить збоку від мене за круглим столиком. Спостерігає з пів хвилини, як я намагаюся наосліп впоратися самотужки, після чого притягує мене разом зі стільцем до себе. Знімає бинт зовсім, проходиться холодними пальцями по різноманітним слідам на моїй шкірі, роздивляється задумливо. 

- Ціла кафедра алхімії, й ніхто не може зробити загоюючий еліксир? 

- Можуть, напевне. Але я не просив. Якщо попросять показати, для чого, або зацінити “до-після”, виникнуть питання.

- Треба знайти тобі щось краще цієї ганчірки. - Замотує шию обережно, закріплює кінці. 

- Я з шарфом в середині вересня буду виглядати, як дурко. Тим паче, у приміщенні. 

- Скоро похолодає. 

- Швидше б вже.

- Найближчими днями. - Повертає мене на попереднє місце, ніжки стільчика шкребуть по кахельній підлозі. - Більше ніяких укусів за шию. Це я нам обом кажу. 

- Шкода. Це ж класика. Романтично, і все таке інше. В кіно, романах, образотворчому мистецтві це найпопулярніший укус. Та й справді виглядає сексуально. 

- Тому ти підставив мені шию?

- Та ні. - Всміхаюсь. - Я не з романтичних міркувань, просто хотів залізти тобі на руки, раз була можливість. 

- Я й не сумнівався. 

- Тобі усе одно було?

- У ту мить, нажаль, все одно. Так би подумав двічі й відмовив тебе від цієї ідеї, але розум був затьмарений жагою твоєї крові. - Бовтає каву в чашці.

- Я не за це, але зрозумів. 

- Що ти безцеремонно виліз мені на коліна? 

- Ага.  

- Кажу ж, не думав головою в той момент. Я б не обурився навіть якщо ти голяка мені на руки заліз, куди б не вказав пальцем — вкусив би, аби вкусити вже, нарешті. - Зітхає, потираючи пальцями перенісся. - Тому і на це мені було все одно. 

- Стільки втрачених можливостей. - Драматично опускаю обличчя в долоні. 

- Зайвого собі не вигадуй. На те, що в тебе зараз в голові, я б не погодився. 

- Так і знав. - Зариваюся ще глибше у свої руки, ледве не сповзаючи на стіл. - Може, у тебе взагалі дівчина є? Або хлопець?

- Якби хто і був, то дівчина. І якби була, я б не допустив так втратити голову.