Сніжний Василіск - Я виткав тебе з власного безсоння, Сніжний Василіск

- Можна це вважати за кешбек?

- Чайові. - Сміється, гладить мене по розтріпаному волоссю і падає спиною на ліжко. Заповзаю і лягаю поряд.

- І часто твої трапези завершуються сексом? Хоча б таким?

- Залежить від настрою і потреб. Не так часто, як тобі може здатися. Я намагаюсь не гратися з їжею.

- То і я для тебе — їжа?

- Хіба ти не сам визвався? - Повертає голову до мене, погляд грайливий.

- Я й не скаржуся. Але не підписуй мене в телефоні “пакетом з кров’ю”, бо ображуся.

- Подивимось. - Сміється.

- То як, твоя теорія підтвердилася? Щодо крові?

- Боюся, що так. - Протирає обличчя долонями. - Треба буде ще на комусь сторонньому перевірити. Поки що впевнився, що твоя кров — рідкісний делікатес. Але я все ще маю надію, що й іншу можу вживати, бо інакше в нас обох проблеми.

- Я можу донатити тобі кров так часто, як ти захочеш.

- Ти уявляєш, взагалі, реальний масштаб проблеми? - Перевертається на бік, дивиться на мене серйозно. Мої думки все ще плутаються. - Якщо, скуштувавши твоєї крові, я більше не зможу пити іншу — в нас обох не буде вибору, окрім як змиритися, бо інакше я здичавію з голоду. А це значить, що щотижня я буду приходити до тебе і залишати на тобі нові рани швидше, ніж попередні встигнуть загоїтись.

- Та я й не проти.

- Це ти зараз не проти. - Зітхає. - А з твоєю бурхливою реакцією — тільки уяви, у що це виллється, якщо кожна зустріч буде закінчуватись так, як сьогодні. На тобі ж живого місця не залишиться.

- Звучить гаряче.

- В тебе геть мізки розтанули? - Сміється й перекочується знов на спину. - Я можу надто захопитись, і випадково зробити тобі боляче. Я й так сьогодні надто розслабився. 

- Не знаю, в мене нічого не болить. 

- Подивимось, що буде, коли фермент розчиниться повністю. Рани можуть пару днів боліти, якщо торкнутися. 

- Це фігня. Мені не заважатиме.

- Слухаю тебе, і не можу зрозуміти, чи ти мазохіст, чи просто такий легковажний.

- І те, і друге. - Сідаю в ліжку, тягнуся за упаковкою вологих серветок до тумбочки, виймаю одну. - Мені більше цікаво, як ти дійшов до думки, що я не відмовлюся взяти в тебе в рот. - Витираю його шкіру від залишків слідів злочину, ретельно, обережно. Не зупиняє мене навіть коли вже новою серветкою добираюся до його принад. 

- А хіба за хвилину до того ти не терся об мене своїм збудженням, і не запустив руку мені в штани? 

- І це все, що знадобилося тобі для висновків?

- Ти міг відмовитись, і я б не наполягав. Я й сам не очікував, що ти так охоче погодишся. 

- Шкодуєш?

- Було надто приємно, щоб шкодувати. - Підводжуся з ліжка і йду до сміттєвого відерця у кутку, щоб викинути серветки. - А ти?

- Я взагалі ні про що не шкодую. - Тягнуся вгору, хрущу пальцями над головою. Штани неприємно липнуть до ноги. Коли повертаюся, Сіріус вже зав’язує шнурки на поясі штанів. 

- То для тебе це щось звичне?

- Так, звичайно, щодня падаю відкритим ротом на чийсь член. - Сміюся, стягуючи штани з білизною, повернувшись до нього спиною. - Жартую. Мало не вдавився, але ні про що не шкодую.

- Я так і думав. - Підходить до мене, проводить пальцем вниз по спині. Ніжно. - Було б наївно припускати, що за ці два тижні я ні разу не помітив, як ти пожираєш мене поглядом, як у тебе дихання збивається і кров відливає від мозку, коли я близько, чи не так? 

- І давно ти помітив? - Повертаюсь до нього, прикриваючи пах футболкою, яку теж зняв через криваві й мокрі плями. Светр вже на ньому, я й не встиг намилуватися його точеним тілом. 

- Приблизно коли ти підійшов познайомитись.

- Та ну? - Насуплюю брови. - Я ж тоді нічого такого не сказав.

- Витріщався, кусав губи, намагався приховати стояк, натягнувши кишені.

- Дідько. - Плескаю себе долонею по чолу. - Я думав, це все було непомітно. 

- Шпигун з тебе фіговий, це вже неодноразово доведено.

- Не тисни на болюче. - Зітхаю, закочуючи очі. - Мені тепер і так ніяково за свою наївність.

- Хочеш вдало гратися у хованки — не грай з вампіром. - Сміється і тріпає моє волосся, я стягую резинку, що вже і так ледве тримається, і воно розсипається по плечах.  

- Виходить, я програв ще до стартового пострілу. 

- Не звинувачуй себе. - Відкидає прядку волосся назад, проводить тильною стороною пальців по покусаній шиї і нижче до плеча. - Вибач, якщо перегнув. 

- Дрібниці. Мені все сподобалось. 

- Відпочивай, сніжинко. - М’яко цілує мене в чоло і відступає назад. - Добраніч. 

- Добраніч. - Проводжу поглядом, як він зникає за дверима, збираю речі і йду до вбиральні. Нарешті, бачу в дзеркало, що він мав на увазі під “перегнув” — уся шия в засосах, їх розлога доріжка тягнеться до ключиці й перетікає у червоно-фіолетове сузір’я, що закінчується лише там, де починався широкий комір моєї футболки. Навіть рани від укусів ледве помітні на цій абстракції. Проводжу по ним пальцями — приємний напівболісний укол. Що ж, доведеться носити високо застібнуті сорочки й бинтувати шию. Поки інцидент із розбитим вікном і моїм пораненням ще свіжий, це не викличе підозри. Але якщо виявиться, що Сіріус і справді не може більше пити чиюсь іншу кров, бо тепер вона йому огидна — я готовий стати його персональним кривавим десертом і вигадати, як приховати сліди його трапези в майбутньому.

Поки речі вовтузяться у пральній машині, сиджу на дерев’яній лавці з пляшкою холодної мінералки. Довелося вдягти худі й намотати бинт навколо шиї. На язику досі присмак зубної пасти. Горло трохи болить. “Уяви, якщо всі наші зустрічі закінчуватимуться, як сьогодні”. Налякати таким думав? Та я лише про це і мрію. І набагато, набагато більше. Наче все, що я робив в житті, вело мене до цього. Якщо нас і справді поєднуватиме настільки особливий зв’язок — це ж просто подарунок долі. Може, з мого боку це егоїстично, адже тоді якщо зі мною щось станеться, йому доведеться помучитись, щоб знайти заміну. Але, що б не сталося, він завжди буде повертатися до мене. А я завжди буду його чекати із розкритими обіймами. Взаємозалежність, симбіоз, можна будь-як називати, мені все одно підходить.