Володимир Львович Єшкілєв - Патерн, Володимир Львович Єшкілєв

Антонове обличчя. — Не можна мазати лайном культурний фасад держави. Не дозволено. Мазати лайном можна лише таких, як я. Таких, як я, навіть ногами можна. У брудному нужнику... Прикинь...

— Хто її вбив?

— Упс! — Ведуча розвела руками.

— Це ти її вбила? Так? — Антон уперше за вечір підвищив голос, схопив її за плечі, трусонув. — Кажи!

— Іди на хуй, мажорська морда! — Ведуча відштовхнула його від себе.

— І це все, що ти можеш сказати?

— Усе! — Вона повернулася на диван, зняла із себе блузку, кинула її на торшер. — Душно... Ти б вікно відчинив...

— Сирості не люблю.

— Але ж ти і поц, Антончику.

— На себе подивися.

— Поц.

— Повторюю: на себе подивися.

— А що зі мною не так? — Ведуча погладила груди. — Гарна молода жінка. Не лузерка, не істеричка, мати двох дітей. Здорових і теж красивих, між іншим. Годую їх, одягаю. За свої, до речі, гроші, не за спонсорські. Усе при мені, усе о’кей. А ще я не тримаюся за татові штани.

— А я тримаюся?

— Тримаєшся.

— Вали звідси.

— Виганяєш мене? — Ведуча зручніше влаштувалася на дивані. — Отак просто?

— Хочеш складніше?

— Ти ж сказав, що це я Мілку вбила.

— У тебе був мотив.

— Лише в мене?

— А в кого ще? — Антон підійшов до серванта, видобув з шухляди коробку з сигарилами, переніс на мармуровий столик.

— Список довгим вийде.

— І хто ж у ньому перший? — Він знайшов сірники, закурив.

— Не я.

— А хто?

— Я номерків ні на кого не вішала.

— А може, це ті, хто тебе побив? Хто вони?

— Ті дівки? — Вона засміялася, відтак поперхнулася і розкашлялася. — От і видно, що ти все ж таки мудак. Міністерський синок й у цих ділах. Живеш у цій... — Вона обвела рукою навколо. — У цій райській сраці, кальянчик покурюєш, давалок трахаєш і нічого не знаєш про життя. Ні-чо-гісінько. Ти навіть власні шкарпетки випрати не годний, а лізеш щось з’ясовувати, до чогось докопуватися... От що я хочу тобі сказати: не буде тут хепіенду. І правди тобі не скажуть, не сподівайся... Ти почув, роби висновки. — Вона ще відпила з пляшки, скривилася. — А ті дві драні кішки, Хриська з Мілкою, зійшлися, бо їм те замовили. Комусь закортіло подивитися їхній трах. А може, й не замовили, може, то вже я все придумала... Вони, суки довбані, і без того хотіли.

— А ти приревнувала.

— Якби я пішла вбивати, — очі ведучої похолоднішали, стали майже тверезими, — то не Мілку дурну, а тих, хто наказав їй зайнятися Христинкою. Тих би я вбила, реально. Але ж хєр до них доберешся.

— Невже?

— І ти до них не доберешся, не мрій... — Ведуча сповзла з дивана й не без проблем звелася на ноги. — До них ніхто ніколи не добереться. І пальцем не торкнеться. Ніхто. Ніколи.

— Поясни.

— Я йду блювати, — повідомила ведуча, залишаючи вітальню. — Потім до ванни... Можеш приєднатися. Якщо зможеш.

Антон подивився, чи є в пляшці віскі, й одним ковтком допив залишок.

Відтак підібрав із підлоги книжку, поклав на мармуровий столик. «Найцікавіше завжди в кінці», — сказала вона. Антон запам’ятав.

— Це не замовники її вбили, — пробився крізь шум води голос ведучої. — Точно тобі кажу. Мілка косяків не допускала.

13

[роман «Із невеликою “чорною дірою” можна...», сторінки 189-208]

— Зі мною зрозуміло. — Жанна налила собі. — Я інтернатська. Скільки себе пам’ятаю, мене товкли різні козли. Але ж ти з нормальної сім’ї. Що ти тут забула?

— Життя складне, — ухилилася Софія.

— Ну так, без базару. — Жанна коротко глянула на неї і так само коротко кивнула.

Дрібка її кучерів, помальованих на лілове, при цьому впала на ліве око. Дрібка лілових пружинок, рухливих, вібруючих, майже невагомих. Вона спробувала повернути їх на місце. Подувом з-під вивернутої губи, відтак різким рухом голови. Проте пружинки виявилися неслухняними. Знову закрили око. Наступної миті вони опинилися між великим та вказівним пальцями лілової дівчини. І повернулися на належне місце.

— За удачу! — Софія піднесла свій келих.

— Оптимістка... — Жанна, не чекаючись, випила до дна й шумно видихнула.

Донька інженера зручніше загорнулася в банний халат, підбила диванні подушки, підібгала під себе ноги.

Спитала:

— Ти обіцяла розповісти про клієнта.

Халат був неймовірно приємний на дотик. Він огортав, зігрівав і розслаблював Софіте тіло. Наче купа ситих котів.

— Тобі цікаво, ага, — констатувала Жанна. — Твій дебют.

— Ти казала, якийсь чумний ман’ячок.

— Як подивитися. — Лілова дівчина підхопила виделкою велику брунатну оливку. Та на якусь мить затрималася між її порцелянових зубів. — Якщо з іншими порівняти, то він не кайфує від болю. Не мучить нікого.

Кісточка від оливки впала до попільнички і примостилася поміж недопалків.

— Він потворний?

— Я його не бачила. Із наших ніхто не бачив.

— Не бачила? — не зрозуміла Софія.

— Він не заходить до кімнати. Ніколи. Можливо, навіть до клубу не заїжджає. Спостерігає за всім на екранах. Коли ми виконуємо його накази, працюють п’ять камер. Дві на стелі й ще три на таких довгих штангах. Він керує ними, вони можуть рухатися — повертатися, наближатися.

— Дуже близько?

— Близько.

Жанна витягла з пачки сигарету, припалила, задерла голову, видихнула дим у напрямку люстри. Кілька секунд спостерігала, як димні пасма огортають найбільшу з кришталевих підвісок. Відтак сказала:

— Так близько, наче намагаються залізти в тебе. Я одного разу провтикала: буцнула ту камеру ногою. Нічого, витримала.

— Нога?

— Камера! — розреготалася Жанна. — Бачила би ти, як та штанга відстрибнула!

— А як він наказує?

— На праве вухо тобі начіпляють комутатор.

— Комутатор?

— Навушник. Але Любомир не любить цього слова. Хоче, щоби ми казали «комутатор».

— І всі з тими навушниками?

— Усі, крім доньки клієнта. — Лілова дівчина струсила попіл на кісточку від оливки і чомусь повторила: — Усі, крім неї.

— Ще й донька... — Софія відчула потребу випити.

Вона взялася за пляшку. Але відчула, як тремтить

рука, і побоялася, що не поцілить до келиха. Випила просто з пляшки — двома довгими