Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Принаймні треба хоч спробувати…

— Краще не пробувати. Хай спершу приїде поліція.

Тієї миті задзеленчав дзвоник. Прийшов лікар, що жив десь поблизу. Він лише скинув оком на худе, змучене тіло.

— Уже нічого не вдієш, — сказав він. — А все ж спробуймо зробити штучне дихання. Так треба. Подзвоніть негайно в поліцію і дайте мені ножа.

Гассе повісився на товстому плетеному шнурі з рожевого шовку. То був пояс від халата його дружини. Гассе натер його милом і дуже вправно зачепив на гачку над вікном. Мабуть, він спершу став на підвіконня, а потім зсунувся вниз. Руки його зсудомило, а на обличчя страшно було глянути. Як не дивно, але тієї миті я звернув увагу, що Гассе встиг переодягтися. Тепер на ньому був його найкращий костюм із синьої камвольної вовни. Він поголився й надів чисту білизну. На столі були старанно складені його паспорт, ощадна книжка, чотири купюри по десять марок і трохи срібних монет. Поряд — два листи: один дружині, другий поліції. Поряд із листом до дружини лежав іще срібний портсигар і його обручка.

Мабуть, Гассе добре обдумав усе і, перше ніж накласти на себе руки, дав лад своїм речам, бо кімната була чисто прибрана, а коли ми уважніше оглянули все, то ще знайшли на комоді трохи грошей і записку, в якій було сказано, що то решта квартирної плати за останній місяць. Ці гроші він поклав окремо, ніби хотів цим наголосити, що смерть смертю, а плата платою.

У двері подзвонили, і зайшли два службовці в цивільному. Лікар, що тим часом перерізав шнур і зняв Гассе, підвівся.

— Мертвий, — сказав він. — Самогубство. Нема ніяких сумнівів.

Службовці нічого не відповіли. Зачинивши за собою двері, вони уважно оглянули кімнату. Потім дістали з шухляду кілька листів і звірили почерк із тими листами, що лежали на столі. Молодший із них кивнув.

— Хтось із вас знає причину?

Я розповів, що знав. Він знов кивнув і записав мою адресу.

— Можна подзвонити, щоб забрали його звідси? — запитав лікар.

— Я вже замовив машину з лікарні «Шаріте», — відповів молодший службовець. — Вона повинна скоро бути тут.

Ми чекали. У кімнаті було тихо. Лікар стояв навколішки на підлозі біля Гассе. Розстебнувши на ньому одяг, він то розтирав йому рушником груди, то робив штучне дихання. Лише чутно було, як з посвистом і хрипінням входило повітря в мертві легені й виходило назад.

— Це вже дванадцятий на цьому тижні, — промовив молодший службовець.

— З тієї самої причини? — спитав я.

— Ні. Майже всі безробітні. Дві сім’ї, одна з двома дітьми. Звичайно, отруїлися газом. Сім’ї майже завжди вдаються до такого способу.

Прийшли санітари з ношами. Разом із ними до кімнати проскочила Фріда та якось пожадливо вп’ялася очима в жалюгідну постать Гассе. На обличчі в неї виступили червоні плями й краплі поту.

— Що вам тут треба? — непривітно спитав її старший службовець.

Вона відступила назад.

— Але ж я повинна дати свідчення, — затинаючись, сказала вона.

— Геть звідси! — наказав службовець.

Санітари прикрили Гассе й понесли. За ними вийшли обидва службовці. Усі папери вони забрали з собою.

— Він відписав частину грошей на похорон, — сказав молодший. — Ми передамо їх за призначенням. Коли прийде його дружина, скажіть їй, будь ласка, щоб вона з’явилася до районного відділу кримінальної поліції. Він заповів їй свої гроші. Решту речей можна поки що залишити тут?

Пані Залевська кивнула.

— Однаково цю кімнату навряд чи можна буде комусь здати.

— Г аразд.

Службовець кивнув на прощання й пішов. Ми теж вийшли з кімнати. Орлов замкнув двері й віддав ключ пані Залев-ській.

— Добре, якщо про це буде якомога менше балачок, — сказав я.

— Я теж такої думки, — погодилась пані Залевська.

— Це стосується насамперед вас, Фрідо, — додав я.

Фріда ніби опритомніла. Очі в неї блищали. Вона нічого це

відповіла.

— Якщо ви скажете хоч слово фрейлейн Гольман, — мовив я, — то нарікайте на себе.

— Сама знаю, — зухвало відповіла вона. — Бідолашна пані надто хвора, щоб їй про таке говорити.

Очі в неї зловтішно спалахнули. Я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса.

— Бідний Гассе, — зітхнула пані Залевська.

У коридорі було зовсім темно.

— Ви були дуже нечемні з графом Орловим, — сказав я фінансовому службовцеві. — Може, ви попросите в нього вибачення?

Старий вирячився на мене. Потім пихато сказав:

— Справжній німець не просить вибачення! А тим паче в якогось там азіата! — І він грюкнув дверима своєї кімнати.

— Що сталося з цим філателістом? — здивовано спитав я. — Він же завжди був лагідний, як ягня.

— Він уже місяців зо два бігає на всі передвиборні збори, — почувся з темряви голос Джорджі.

— Он як!

Орлов і Ерна Беніг уже пішли. Раптом пані Залевська заплакала.

— Не беріть цього так близько до серця, — сказав я. — Однаково сльозами ви нічого не зміните.

— О, який це жах, — схлипувала вона. — Мені треба переселитися звідси, я не переживу цього!

— Якось переживете, — заспокоїв я її. — Мені якось довелося бачити кількасот таких трупів. Отруєних газом англійців. Я навіть і це пережив.

Я потиснув руку Джорджі й пішов до своєї кімнати. Там було темно. Перш ніж увімкнути світло, я мимоволі поглянув на вікно. Потім прислухався. Пат спала. Я підійшов до шафи, вийняв пляшку з коньяком і налив собі чарку. То був добрий коньяк і добре, що він був у мене. Я поставив пляшку на стіл. Останнього разу з неї пив Гассе. Я подумав, що краще було б не залишати його на самоті. Мене гнітила ця думка, але я не докоряв собі. Я так багато пережив на своєму віку, що знав: або докоряй собі за все, що робиш, або взагалі не докоряй ні за що. Нещастя Гассе полягало в тому, що це спіткало його в неділю. У будень він би пішов до своєї контори, і, може, все обійшлося б.

Я випив ще чарку коньяку. Не було сенсу далі думати про це. Хтозна, що тебе самого ще чекає. Ми іноді жаліємо людину й не знаємо, що колись, може, назвемо її щасливою.

Почувши, що Пат ворухнулася в ліжку, я пішов до неї. Вона глянула на мене:

— Що зі мною діється, Роббі? Я знов спала, як убита.

— То це ж добре, — відповів я.

— Ні. — Вона сперлася на лікоть. — Я не хочу стільки спати.

— Чому? Я іноді хотів би проспати наступні п’ятдесят років.

— Але не хотів би за цей час постаріти на п’ятдесят років?