Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

«Так, — подумав я, — Боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!»

— А куди? — запитав я. — До Єгипту? Чи ще далі? До Індії і в Китай?

— На сонце, мій любий, куди-небудь, але на сонце, на південь, до тепла. Туди, де пальмові алеї і скелі, де білі житла й агави. Та, може, й там тепер дощі. Мабуть, тепер усюди дощі.

— То ми поїдемо далі й далі, — сказав я, — поки знайдемо землю, де немає дощів. У тропіки, до південних морів.

Ми стояли перед яскраво освітленими вітринами бюро подорожей «Гамбург — Америка». Посередині була виставлена модель пароплава. Він плив блакитними паперовими хвилями, а далі, у глибині вітрини, велично височів збільшений знімок хмарочосів Мангеттена. У вікнах висіли великі різнокольорові географічні карти з накресленими червоним маршрутами подорожей.

— В Америку ми теж^поїдемо, — сказала Пат. — У Кен-туккі, в Техас, у Нью-Йорк, у Сан-Франциско й на Гаваї. А потім далі, по Південній Америці. Через Мексику, Панамський канал до Буенос-Айреса. А тоді через Ріо-де-Жанейро назад.

— Так…

Вона дивилася на мене променистими очима.

— Я ще не був там, — зізнався я. — Тоді я тобі все набрехав.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Знаєш?

— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Зразу здогадалась.

— Тоді я був просто божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й брехав.

— А сьогодні?

— Сьогодні ще дурніший, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині. — Як шкода, що ми не можемо поїхати на ньому. Хай йому чорт!

Пат усміхнулась і поклала свою руку в мою.

— Ох, любий, і чому ми не багаті? Як би зуміли скористатися зі свого багатства! А є ж стільки заможних людей, які тільки й знають, що день у день ходити до своїх контор чи банків.

— Тому вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.

— Я теж так думаю. Ми напевне десь би його розтринькали.

— А може, з ляку, що втратимо його, не зуміли б скористатися з нього. У наш час бути багатим — все одно що професія. Та ще й далеко не легка.

— Бідні багатії! — мовила Пат. — То, може, краще уявімо собі, що вже були багаті та знову все втратили? Просто ти тиждень тому збанкрутував, і довелося все продати; будинок, мої коштовності та твої машини. Що ти скажеш на це?

— Це навіть сучасніше, ніж бути багатим, — відповів я.

Вона засміялася:

— То ходім! Ми обоє збанкрутували й тепер ідемо до своєї кімнатки в пансіоні, розповідаючи одне одному про колишні пригоди зі своїх великих часів.

— Непогана думка.

Ми помалу йшли далі вечірніми вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а вже біля кладовища ми побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і гарний, він летів у ясному, високому, теж самотньому небі, ніби чудесний птах туги й палкого бажання зі старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.

Не побули ми й півгодини вдома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що то знов Гассе, й пішов відчиняти. Але *го була пані Залевська, збентежена й розгублена.

— Ходіть сюди, швидше, — прошепотіла вона.

— Що сталося?

— Гассе…

Я глянув їй у вічі. Вона здвигнула плечима:

— Замкнувся в кімнаті й не відповідає…

— Хвилинку.

Я повернувся до кімнати й сказав Пат, щоб вона лягла й трохи відпочила, поки я дещо обміркую з Гассе.

— Добре, Роббі. Я таки справді знову стомилася.

Я пішов коридором за пані Залевською. Біля дверей Гассе вже зібрався майже весь пансіон: Ерна Беніг у строкатому кімоно з драконами та з вогнистим волоссям, яке два тижні тому було ще біляве, фінансовий службовець-філателіст у домашній куртці військового крою, блідий і спокійний Орлов, що тільки-но повернувся з бенкету, де був найманим танцюристом, Джор-джі, який саме нервово стукав у двері й глухим голосом кликав Гассе, і, нарешті, Фріда з перекошеними від хвилювання, страху й цікавості очима.

— Ти вже давно стукаєш, Джорджі? — запитав я.

— Більше як чверть години, — вихопилась Фріда, червона як рак. — І він таки вдома, бо взагалі нікуди не виходив від самого полудня, тільки бігав із кутка в куток, а потім усе стихло…

— Ключ стирчить із того боку, — сказав Джорджі. — А двері замкнені.

Я обернувся до пані Залевської:

— Треба виштовхнути ключ і відімкнути двері. У вас же є другий ключ?

— Зараз я принесу свою в’язку ключів, — миттю зголосилася Фріда. — Може, якийсь підійде.

Я попросив дротинку, повернув нею ключ і виштовхнув його з замкової щілини. Брязнувши, він упав на підлогу по той бік дверей. Фріда зойкнула й затулила руками обличчя.

— Забирайтеся звідси якнайдалі, — порадив я їй, пробуючи ключі.

Один із них підійшов. Я повернув його й розчинив двері. У кімнаті було темнувато, і спершу ми нікого не побачили. Ліжка біліли в сутінках, на стільцях ніхто не сидів, шафа була зачинена.

— Он він стоїть! — просичала над моїм плечем Фріда, що вже знов пропхалася до мене. Від неї тхнуло цибулею. — Он там, біля вікна.

— Ні, — сказав Орлов, що швидко зайшов до кімнати та зразу ж повернувся назад. Він відштовхнув мене, схопився за клямку, знову причинив двері й обернувся до тих, що стояли позад нас. — Краще йдіть звідси. Мабуть, не варто на це дивитися, — сказав він повільно, з твердим російським акцентом, і став біля дверей.

— О Господи!.. — відсахнувшись, простогнала пані Залев-ська.

Ерна Беніг теж відступила кілька кроків назад. Лише Фріда намагалася пропхатися наперед і схопитися за клямку. Орлов не пустив її.

— Так справді буде краще… — сказав він знов.

— Добродію! — раптом визвірився на нього фінансовий службовець і випростався. — Чого ви тут порядкуєте? Ви іноземець!

Орлов зміряв його спокійним поглядом.

— Іноземець… — мовив він. — Іноземець… Тут це не має значення. Не про це йдеться…

— Мертвий? — просичала Фріда.

— Пані Залевська, — звернувся я до господині, — я теж гадаю, що буде краще, коли тут залишитесь тільки ви та, може, ще Орлов і я.

— Негайно подзвоніть до лікаря, — сказав Орлов.

Джорджі вже зняв слухавку. Усе це не тривало й п’яти хвилин.

— Я лишуся тут! — заявив службовець, почервонівши з люті. — Як німець я маю право…

Орлов здвигнув плечима та знов відчинив двері. Потім увімкнув електричне світло. Жінки, залементувавши, відсахнулися. Над вікном із посинілим обличчям, висолопивши чорного язика, висів Гассе.

— Відріжте шнур! — вигукнув я.

— Нічого не допоможе, — сказав Орлов повільно, твердо