Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

байдуже, як і завжди, сиділа там. У моєму житті сталося так багато змін, що начебто все мало стати іншим. Ми зайшли до музею. Я гадав, що ми будемо там мало не єдині відвідувачі, але, на мій подив, людей було чимало. Я спитав наглядача, що сталося.

— Нічого, — відповів він, — завжди так буває, коли вхід вільний.

— От бачиш, — сказала Пат. — Є ще багато людей, які цікавляться такими речами.

Наглядач зсунув кашкета на потилицю.

— Не зовсім так, пані. Тут майже самі безробітні. Вони приходять не задля мистецтва, а тому, що їм нема чого робити. А тут хоч є на що подивитися.

— Таке пояснення мені зрозуміліше, — зауважив я.

— Це ще нічого! — додав наглядач. — Аби ви заглянули сюди взимку! Тут їх буде, як оселедців у бочці. Приходять грітися.

Ми пішли до зали, де висіли килими. Вона була трохи віддалена від інших. Там стояла тиша. Крізь високі вікна видно було сад із велетенським платаном. Він уже весь пожовк, і через нього світло в залі теж набуло жовтавого кольору.

Килими були дуже гарні: два з шістнадцятого сторіччя, із зображенням звірів, кілька ісфаганських і декілька шовкових польських, кольору лосося, із смарагдовими берегами. Від часу й сонця рони трохи зблякли та нагадували великі, казкові пастелі. Вони надавали приміщенню якогось позачасового затишку й такої гармонії, якої ніколи не могли б створити картини. Вікно з осіннім платановим листям і перлисто-сірим небом за ним було теж ніби старим килимом і входило в експозицію.

Помилувавшись кілька хвилин на килими, ми повернулися назад, до інших залів музею. Тим часом туди найшло ще більше людей, і тепер уже було добре видно, що вони потрапили в музей випадково. Бліді, в приношених костюмах, заклавши руки за спину, вони боязко ходили по залах, і їхні очі бачили не картини епохи Ренесансу або спокійні мармурові статуї античності, а щось зовсім інше. Багато хто сидів на оббитих червоним оксамитом лавах, розставлених попід стінами. Сидів стомлено й у такій позі, ніби готовий був одразу ж піднятися, часом би хтось підійшов і зігнав його. Видно було, що ці люди не зовсім розуміли, як це можна безкоштовно відпочивати на таких лавах. Вони звикли до того, що їм нічого не давали задарма.

У всіх залах було дуже тихо; відвідувачі, які їх наповнили, не озивалися жодним словом, а проте мені здавалося, ніби переді мною розгортається страшна боротьба, безмовна боротьба людей, які, хоч і принижені, все ж не хотіли коритися. їх виштовхнули зі сфери їхньої праці, їхніх прагнень, їхнього покликання, і тепер вони прийшли в тиху оселю мистецтва, щоб не впасти в розпач, не задерев’яніти. Вони думали про хліб щоденний, завжди лише про хліб і роботу, але прийшли сюди, щоб на кілька годин утекти від своїх думок, і тинялися тут, серед ясних погрудь римлян і вічної краси білих статуй грецьких жінок, опустивши плечі, ледве тягаючи ноги, без жодної мети. Який разючий контраст, яка розпачлива картина того, що людство досягло за тисячоліття і чого воно не змогло досягти: створило невмирущі мистецькі шедеври, але не змогло дати бодай удосталь хліба для кожного зі своїх братів.

Пополудні ми пішли в кіно, а коли вийшли звідти, небо вже проясніло. Воно було ніжно-зелене й чисте, як кришталь. На вулиці та в крамницях уже світилося. Ми поволі йшли додому й дорогою розглядали вітрини.

Перед яскраво освітленими шибками великого магазину «Хутра» я зупинився. Вечорами вже було холоднувато, і у вітринах виставили великі в’язки чорнобурок і теплі зимові пальта. Я глянув на Пат; вона й досі була в короткому хутряному жакеті й узагалі одягнена не по сезону.

— Якби я був героєм із кінофільму, то зразу зайшов би й вибрав тобі хутро, — сказав я.

Вона всміхнулася:

— А яке?

— Он те, — показав я на хутро, що було на вигляд най-тепліше.

Пат засміялася:

— У тебе добрий смак, Роббі. То дуже гарна канадська норка.

— А ти б хотіла мати її?

Вона глянула на мене:

— А ти знаєш, скільки може коштувати таке хутро, любий?

— Ні, — відповів я. — І не хочу знати. Я краще буду уявляти, ніби можу подарувати тобі, що захочу. Чому інші люди можуть дарувати хутро коханим, а я ні?

Вона пильно поглянула на мене:

— Але ж я не хочу мати такого хутра, Роббі!

— Ну то й що, — відповів я. — Однаково ти одержиш його. І годі про це. Завтра ми пошлемо по нього.

Пат засміялася.

— Дякую, любий, — сказала вона й поцілувала мене серед вулиці. — А тепер твоя черга. — Вона зупинилася перед магазином готового чоловічого одягу. — Бачиш он той фрак? Він потрібен тобі до моєї норки. І он той циліндр також. Цікаво, який би ти був у циліндрі?

— Як сажотрус.

Я дивився на фрак. Він лежав за склом, декорований сірим оксамитом. Потім уважніше оглянув вітрину. То був той самий магазин, у якому я навесні купив собі краватку, а тоді вперше був разом із Пат і впився як чіп. Мені раптом здавило щось у горлі, я навіть не знав чому. Навесні… Тоді я ще нічогісінько не знав про все це…

Я взяв вузеньку долоню Пат і на мить притулив її до своєї щоки.

— Тобі потрібно ще дещо, — сказав я потім. — Сама така норка — як машина без мотора. Дві-три вечірні сукні…

— Вечірні сукні, — проказала вона за мною і зупинилася перед широкою вітриною. — Вечірні сукні, справді… Від них мені важче відмовитися…

Ми вибрали три чудові сукні. Я бачив, як від цієї гри Пат пожвавішала. Вона захопилася, бо вечірні туалети були її уподобанням. Далі ми вибрали все потрібне для вечірнього туалету, і Пат іще дужче пожвавішала. Очі в неї блищали. Я стояв поруч, слухав її, сміявся і думав: яке нещастя кохати жінку й бути бідним.

— Ходімо, — нарешті сказав я з якоюсь веселою відчайдушністю, — якщо вже щось почато, то треба доводити його до кінця! — І повів її до ювелірного магазину. — Он той смарагдовий браслет! А до нього ще оті два персні й сережки! Не хочу слухати ніяких заперечень. Смарагди тобі якраз личать.

— За це ти одержиш отой платиновий годинник і перлини до сорочки.

— А ти — весь магазин! На щось менше я тепер не буду розмінюватись…

Вона засміялась і, жадібно дихаючи, прихилилася до мене.

— Досить, любий, досить! Тепер нам лишилося тільки купити кілька валіз і зайти до бюро подорожей, а потім спакуватися — і в дорогу, якомога далі від цього