Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Він слухняно випив каву. Руки його тремтіли, їсти він нічого не міг.

— Що ж його робити? — запитав він знову.

— Нічого, — відказав я. — Чекати.

Він хотів щось заперечити.

— А що б ви зробили? — спитав я.

— Не знаю. Я не можу збагнути цього.

Я мовчав, бо теж не знаходив ніякої ради. Його можна було лише заспокоювати, а вихід він мав знайти сам. Він уже навряд чи кохав дружину, але звик до неї, а для бухгалтера звичка могла важити більше, ніж кохання.

Через якийсь час він почав говорити плутано й незрозуміло, видно було тільки, що він остаточно розгубився. Потім почав сам собі докоряти. Проти дружини не сказав ні слова. Лише намагався з'ясувати для себе, в чому його вина.

— Гассе, — мовив я, — те, що ви кажете, — дурниці. У таких випадках можна бути або винним, або зовсім не винним. Дружина пішла від вас, а не ви від неї. Вам нема чого докоряти собі.

— Ні, таки є, — заперечив він, дивлячись на свої руки. — Я виявився неспроможним.

— До чого?

— Виявився неспроможним забезпечити їй пристойне життя, отже, винен.

Я вражено глянув на нього. Маленький, нещасний, він ніби тонув у червоному плюшевому кріслі.

— Пане Гассе, — спокійно сказав я, — це може бути хіба причиною, але не виною. А крім того, ви ж забезпечували її.

Він рішуче похитав головою:

— Ні, ні, я довів її до божевілля тим, що вічно боявся втратити роботу. Та й не забезпечував я її! Що я міг їй запропонувати? Нічого…

Гассе поринув у тупу задуму. Я підвівся й дістав пляшку коньяку.

— Давайте випиймо по чарці, — сказав я. — Адже ще нічого не втрачено.

Він підвів голову.

— Ще нічого не втрачено, — повторив я. — Людину втрачають тільки тоді, коли вона помирає.

Він похапцем кивнув, узяв чарку, але не випив її і знов поставив на стіл.

— Учора мене призначили начальником контори, — тихо сказав він. — Старшим бухгалтером і начальником контори. Про це мені ввечері сказав управитель. Мене підвищили, бо я останні місяці завжди працював понаднормово. Вони об'єднали дві контори в одну. Другого начальника контори звільнили. Я одержуватиму тепер на п'ятдесят марок більше. — Він раптом розпачливо глянув на мене. — Як ви гадаєте, вона б лишилася, коли б знала про це?

— Ні, — сказав я.

— На п'ятдесят марок більше. Я міг би віддавати їх їй. Вона завжди могла б собі купити що-небудь. А ще ж тисяча двісті марок у мене лежать в ощадкасі! Навіщо ж я їх збирав? Хотів, щоб вона мала щось, якщо наші справи погіршають. А тепер вона пішла від мене, тому що я заощаджував про чорний день.

Він знову втупив погляд кудись поперед себе.

— Гассе, — сказав я, — по-моєму, все це менше пов'язане одне з одним, ніж ви думаєте. Вам не слід було б сушити собі голову над цим. Для вас тепер найважливіше — не піддатися горю наступні кілька днів. А тоді вам буде видніше, що робити. Можливо, ваша дружина сьогодні ввечері або завтра повернеться. Адже вона так само, як і ви, думає про це.

— Вона вже не повернеться, — відповів Гассе.

— Ви не знаєте.

— Якби їй можна було сказати, що тепер я одержую більше грошей, що я візьму відпустку й ми могли б на мої заощадження поїхати кудись…

— Усе це ви ще зможете сказати їй. Так просто люди не розлучаються.

Мене дивувало, що він взагалі не думав про чоловіка, який стояв між ними. Та він, мабуть, іще не зрозумів цього, думав лише про те, що дружина пішла від нього, а решта все ніби тонуло в тумані. Мені хотілося сказати, що, може, за кілька тижнів йому навіть буде краще без неї, але він був надто засмучений і мої слова здалися б йому брутальними. Для ображеного почуття правда завжди брутальна й майже нестерпна.

Я ще трохи порозмовляв із ним, аби тільки він міг виговоритись. Але дарма: його думки снували навколо того самого. Проте в мене склалося враження, що він трохи заспокоївся. Навіть випив чарку коньяку. Потім мене покликала Пат.

— Хвилиночку, — сказав і встав.

— Так, — відповів Гассе, як слухняний хлопчик, і теж устав.

— Сидіть, сидіть, я зараз повернуся.

— Пробачте…

— Я за хвилину буду тут, — сказав я і вийшов до Пат.

Вона сиділа в ліжку, свіжа й рожева.

— Я так гарно спала, Роббі! Уже, напевно, полудень.

— Ти спала рівно годину, — сказав я й показав їй годинник.

Вона глянула на циферблат.

— Тим краще. То в нас із тобою ще багато часу. Я зараз устану.

— Гаразд. Через десять хвилин я зайду знов.

— У тебе хтось є?

— Гассе, — відповів я. — Але він ненадовго.

Я повернувся до своєї кімнати, та Гассе вже не було там. Я відчинив двері в коридор, але й там було порожньо. Я пройшов коридором і постукав у його двері. Він не відповів. Я відчинив двері й побачив його біля шафи. Дві шухляди були висунуті.

— Гассе, — сказав я, — випийте снодійне, ляжте й добре виспіться. Ви тепер надто схвильовані.

Він поволі обернувся до мене.

— Бути завжди самотньому, кожен вечір! Завжди сидіти тут, як я сидів учора, самому, як палець… Ви тільки уявіть собі…

Я відповів йому, що все ще може змінитися, що є багато людей, які вечорами лишаються самі. Він мені відповів щось непевне. Я знов порадив йому, щоб він ліг спати; може, все ще обернеться на краще і до вечора дружина буде вдома. Він кивнув і подав мені руку.

— Я ще загляну до вас увечері, — сказав я і вийшов.

Мені хотілося якнайшвидше піти від нього.

Коли я повернувся, перед Пат лежала газета.

— Підемо сьогодні вранці в музей, Роббі, — запропонувала вона.

— У музей? — перепитав я.

— Так. Там якраз виставка перських килимів. Ти, мабуть, не часто бував у музеях?

— Ніколи не бував! — відповів я. — Що я там загубив?

— Це ти правду кажеш, — засміялася вона.

— Ну, та це ще нічого не означає. — Я підвівся. — У таку дощову погоду можна подбати й про свою освіту.

Ми одяглися й пішли. Повітря надворі було чудове. Пахло лісом і вологою. Проходячи повз «Інтернаціональ», я побачив через відчинені двері Розу, що сиділа біля прилавка. Перед нею стояла чашка шоколаду, бо була неділя. На столі лежав маленький пакуночок. Певне, вона збиралася, як і кожної неділі, після сніданку поїхати до своєї малої. Я давно вже не був у «Інтернаціоналі» г і мені здалося дивним, що Роза