Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Твої. 27 Рятуй нас, Боже! Вдягнена в терни, душа моя стоїть перед Тобою навколішки з печальною мольбою — думок одних жахаюсь, як труни! — від того Ти слов'янство сохрани, щоб не ставало жертвою сумною, не гинуло й, неначе купи гною, не підживляло чужакам лани. То ж не лайно, а дум Твоїх насіння — не загуби його таємну суть, не оберни посів добра на тління — дай вирости йому на всю могуть — торкне чолом небесного склепіння… Так — будь врятоване, спасенне будь! 28 Мій Пушкіне, думок височино, ти помилився, мовивши у гніві, що мусять всіх слов'ян річки бурхливі в російське море злитись, бо воно — в притоках пересохне аж по дно. Дивись, природа образи мінливі показує в буття щоденнім диві — тим видивам зникати не дано! Дух — як вода. Ніщо її не зборе: то парою, то йде дощем вона, навзаємністю з'єднує простори, гордуючи лінивістю багна… Ні, висхнути не може духу море, і в ручаях є вічна глибина! 29 Свій дух мені нема за що клясти — він не тремтів і не коловсь від грому. Я патріот і слов'янин. Нікому ні кривди не жадаю, ані мсти. Міг лиш брехун про мене наплести, що для вітчизни прагнув я розгрому; все ближньому віддати може з дому душа слов'янська, повна доброти… Але й словак до батьківського краю з любов'ю тулиться. Його вівтар — вершини Татр благословенні — знаю. Прийнявши сміло наклепів удар, несу й ні перед ким я не ховаю подвійного чуття священний дар. 30  Чи ж не полинула до корогов мого словацтва зграя соколина? Чи не страждає? Чи вояцька кпина не перетворює в троянди кров? Бо вірує: час рабства одійшов, передзвонила вже безправ'я днина, як мова наша гнана, мов тварина, в бескетті темному шукала схов! Вітчизні-матері нелюбі чвари — всім хліба дасть вона, та наверху ще самолюбства є жахні почвари, що роблять з неї мачуху лиху; з грозою проминуть і їхні хмари, відкривши сонце на її шляху… 31 О повертайся, часе миру й згоди, з оливковою гілкою прийди! Веселістю, здоров'ям назавжди ти завітай до кожної господи. Здуши роздорів факел, щоб народи не знали воєн! Знов не доведи сиріток стріти, вдів, що від біди в сльозах згубили дар своєї вроди. Зціли нам рани! Сили молоді нам дай, щоб піднялися ми в обнові, — поставши, щоб змагалися тоді, та