Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

«Карл» помчав вулицями. На шосе за містом швидкість досягла ста сорока кілометрів за годину. Ми з Ленцом, зігнувшись, припали до спинки переднього сидіння, бо вітер, здавалося, ладен був відірвати нам голови. Обабіч шосе повз нас пролітали тополі, скати свистіли, і чарівний звук мотора, як шалений крик свободи, пронизував нас до кісток.

За чверть години ми побачили поперед себе чорну цятку, яка швидко росла на очах. То була досить важка машина, що їхала зі швидкістю кілометрів вісімдесят або й сто за годину. Вона йшла не рівно, а чомусь кривуляла по дорозі. Дорога в тому місці була вузька, тому Кестер зменшив швидкість. Коли ми опинилися на відстані сотні метрів від машини й уже хотіли просигналити, то побачили: на бічній дорозі праворуч наближався мотоцикліст і миттю зник за кущами перед перехрестям.

— А хай йому біс! Буде зараз біда! — вилаявся Ленц.

Тієї ж миті ми побачили на шосе мотоцикліста, метрів за двадцять попереду великої машини. Він, певне, не дооцінив її швидкості й хотів з повороту вискочити вперед. Машина рвонулася вліво, щоб ухилитися від мотоцикла, але його також з розгону кинуло ліворуч. Тоді машина знову рвонула направо й заднім крилом зачепила мотоцикл. Він перекинувся й відлетів набік. Мотоцикліста викинуло на шосе. Машину кидало з боку на бік, вона не змогла відразу вирівнятися, зірвала дороговказ, збила ліхтарний стовп і з гуркотом ударилася в дерево.

Усе це сталося за кілька секунд. Ми все ще їхали на великій швидкості й за мить були там. Засвистіли колеса. Отто пустив «Карла», як добре натренованого коня, між мотоциклістом, його мотоциклом і машиною, що стояла поперек дороги й чаділа. Ліворуч він мало не зачепив руку мотоцикліста, а праворуч — задок машини; потім мотор заревів, «Карл» вирівнявся, завищали гальма, і все стихло.

— Чиста робота, Отто! — сказав Ленц.

Ми побігли назад і миттю відчинили дверцята машини. Її мотор ще працював. Кестер одним порухом руки вирвав зі щитка управління ключ. Коли мотор машини затих, ми почули стогін.

Усі шибки великого лімузина були розбиті. У напівтемряві кузова ми побачили закривавлене обличчя жінки. Біля неї, за-тиснутий між кермом і сидінням, лежав чоловік. Спершу ми ви-тягли жінку й поклали на землю. Усе її обличчя було порізане склом, кілька скалок іще стирчало в ньому, але кров не дуже йшла. Гірше було з правою рукою. З білого рукава жакета, просякнутого кров'ю, крапало. Ленц розрізав рукав. Виявилося, що порізана вена. Ленц скрутив свою хусточку в джгут.

— Витягайте чоловіка, я тут упораюся сам, — сказав він. — Треба скоріше відвезти їх до найближчої лікарні.

Щоб вивільнити чоловіка, нам довелося відкрутити спинку сидіння. На щастя, у нас було досить інструментів, і ми зробили все швидко. Чоловік був закривавлений і, мабуть, мав зламаних кілька ребер. Коли ми допомогли йому вибратися з машини, він, скрикнувши, впав. З коліном у нього теж щось було негаразд. Але нашвидку ми не могли йому надати ніякої допомоги.

Кестер заднім ходом підвів «Карла» до місця катастрофи. Жінка закричала з переляку, побачивши його, хоча він їхав не так уже й швидко. Ми відкинули назад спинку одного з передніх сидінь і поклали чоловіка. Жінку влаштували на задньому сидінні. Я став біля неї на підніжку, а на другому боці Ленц підтримував чоловіка.

— Ти, Юпе, лишайся тут і пильнуй машину, — сказав Ленц.

— А куди дівся мотоцикліст? — запитав я.

— Накивав п'ятами, коли ми тут вовтузилися, — пояснив Юп.

Ми потихеньку рушили. Поблизу сусіднього села містився

невеличкий санаторій. Ми часто, проїжджаючи повз нього, ба-чили на горбі приземкувату білу будівлю. Наскільки ми знали, то була приватна психіатрична лікарня для легкохворих багатих пацієнтів. Але там, напевно, був лікар і перев'язувальна палата.

Виїхавши на пагорб, ми подзвонили. Вийшла досить гарненька сестра. Побачивши кров, вона зблідла та втекла назад. Невдовзі вийшла друга сестра, набагато старіша.

— На жаль, — відразу сказала вона, — наш заклад не пристосований до обслуговування потерпілих в аварії. Вам доведеться їхати до лікарні імені Вірхова. Це недалеко.

— Майже годину їхати звідси, — заперечив Кестер.

Сестра неприязно глянула на нього.

— Ми зовсім не пристосовані для догляду за такими пацієнтами. І лікаря тут немає…

— Отже, ви порушуєте закон, — сказав Ленц. — Приватні заклади такі, як ваш, повинні мати постійного лікаря. Ви мені дозволите скористатися вашим телефоном? Я хотів би подзвонити в поліцію і в редакцію щоденної газети. Сестра завагалася.

— Гадаю, вам нема чого хвилюватися, — холодно сказав Кестер. — За роботу вам безперечно добре заплатять. Найперше потрібні ноші. І лікаря ви, мабуть, також знайдете.

Вона все ще вагалась.

— Ноші у вас теж повинні бути, згідно з законом, — пояснив Аенц, — так само, як і достатня кількість матеріалу для перев'язок.

— Авжеж, авжеж, — поквапливо відповіла сестра, видно, приголомшена такою обізнаністю, — зараз я когось пришлю.

Вона зникла за дверима.

— Ну й ну! — обурився я.

— Таке може бути й у міській лікарні, — байдуже відповів Готфрід. — Спочатку гроші, потім бюрократія, а вже аж тоді допомога.

Ми повернулися до машини й допомогли жінці вилізти. Вона нічого не казала, тільки дивилася на свої руки. Ми завели її в невеличкий кабінет на першому поверсі. Тим часом принесли й ноші. Ми підняли на них чоловіка.

— Хвилиночку… — перемагаючи стогін, сказав він.

Ми почекали. Він заплющив очі.

— Я хотів би, щоб ніхто нічого не знав, — насилу вимовив він.

— Ви ні в чому не винні, — пояснив Кестер. — Усе відбулося в нас на очах, і ми можемо виступити вашими свідками.

— Я не про це, — сказав чоловік. — Є причини, через які я не хотів би ніякого розголосу. Розумієте… — Він показав очима на двері, куди ми провели жінку.

— Тоді ви потрапили в надійне місце, — пояснив йому Ленц. — Це приватний заклад. Треба тільки забрати машину, поки її не побачила поліція.

Чоловік підвів голову:

— Чи не могли б ви й це зробити для мене? Подзвонити до ремонтної майстерні? І, прошу вас, дайте мені вашу адресу! Я хочу… Я зобов'язаний вам…

Кестер зупинив його помахом руки.

— Але ж чому? — провадив своєї чоловік. — Я б дуже хотів знати…

— Дуже просто, — відповів Ленц. — Ми самі тримаємо ремонтну майстерню і лагодимо такі машини, як ваша. Ми зараз же візьмемо її з собою, якщо ви не заперечуєте, і знову дамо їй лад. Цим ми допоможемо вам і до певної міри собі теж.

— Дуже добре, — сказав чоловік. — Ось вам моя адреса — потім сам приїду по машину. Або когось пришлю. Кестер сховав візитну картку