Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

до кишені, і ми внесли чоловіка до приміщення. Тим часом прийшов ще зовсім молодий лікар. Він змив жінці кров з обличчя, і тепер на ньому стало видно глибокі порізи. Жінка підвелася, спираючись на здорову руку, і вп'ялася очима в блискучу нікельовану чашу, що стояла на перев'язочному столі.

— Ох… — простогнала вона та з нажаханими очима опустилася в крісло.

Ми поїхали в село й натрапили на кузню. Там позичили в коваля пристрій для буксирування й мотузок, пообіцявши йому за це двадцять марок. Але він виявився недовірливим і захотів сам побачити машину. Ми взяли його з собою і поїхали назад.

Юп стояв посеред дороги й махав рукою. Але ми й без нього побачили, що сталося. Край дороги стояв старий, з високими бортами «мерседес», а чотири чоловіки поралися біля розбитої машини, готуючись узяти її на буксир.

— Ми приїхали саме вчасно, — сказав Кестер.

— Це брати Фоґти, — пояснив коваль. — Небезпечні люди. Вони живуть по той бік шосе. Як уже щось згарбають, то не випустять із рук.

— Побачимо, — сказав Кестер.

— Я їм уже все пояснив, пане Кестер, — прошепотів Юп. — Нечесна конкуренція. Хочуть забрати машину до своєї майстерні.

— Ясно, Юпе. Постій поки що тут.

Кестер підійшов до найбільшого з чотирьох і сказав йому, що ту машину маємо забрати ми.

— У тебе є щось важке? — спитав я Ленца.

— Лише в'язка ключів, але вони мені самому потрібні. Візьми розвідний ключ.

— Краще не треба, — сказав я. — Ним можна покалічити. Шкода, що на мені такі легенькі черевики. Найкраще бити ногами.

— Допоможете нам? — запитав Ленц коваля. — Тоді нас буде чотири на чотири.

— Ні, я не можу. А то вони завтра ж розтрощать мою кузню. Я буду дотримуватись суворого нейтралітету.

— Теж правильно, — сказав Готфрід.

— Я піду з вами, — заявив Юп.

— Не смій! — сказав я. — Твоє діло дивитися, чи ніхто не йде, і більше нічого.

Коваль відійшов від нас трохи вбік, щоб видніше було його суворий нейтралітет.

— Не верзи дурниць! — почув я сердитий голос найбільшого з братів Фоґтів. — Хто перший приїхав, той і врожай збирає! От і все! А тепер ушивайтеся звідси!

Кестер пояснив йому ще раз, що машина належить нам. Він запропонував Фоґтові поїхати в санаторій і пересвідчитися, що це правда. Той глузливо посміхнувся. Ми з Ленцом підступили ближче.

— Ви, мабуть, теж хочете потрапити в лікарню, га? — грізно запитав Фоґт.

Кестер не відповів йому й підійшов до машини. Решта троє Фоґтів випросталися. Тепер вони стояли один біля одного.

— Давайте сюди трос, — звелів нам Кестер.

— Не руш! — визвірився на нього старший Фоґт. Він був на голову вищий за Кестера.

— Співчуваю вам, — сказав Кестер, — але машину ми заберемо з собою.

Ми з Ленцом підступили ще ближче, тримаючи руки в кишенях. Кестер нахилився до машини. Тієї ж миті Фоґт відштовхнув його ногою. Отто чекав цього; він схопив Фоґта за ногу й повалив на землю. Потім випростався і вдарив ногою в живіт другого Фоґта, що саме замахнувся домкратом. Той поточився і теж упав. Наступної миті ми з Ленцом накинулися на двох інших. Мені зразу ж дісталося в обличчя. Удар був не страшний, але в мене з носа полилася кров, я промахнувся, і рука моя ковзнула по м'ясистому підборіддю Фоґта. Він ударив мене в око, і я повалився так невдало, що вже на землі дістав від Фоґта стусанів у живіт. Він притиснув мене до асфальту й схопив руками за горло. Напруживши м'язи на шиї, щоб він не задушив мене, я спробував скорчитись і перевернутися, щоб відштовхнути його ногами або влучити йому в живіт. Але на моїх ногах товкся Ленц зі своїм Фоґтом, і я не міг випручатись. Хоч я й напружив м'язи, дихати було важко, бо крізь закривавлений ніс не проходило повітря.

Поступово у мене почало тьмяніти в очах, Фоґтове обличчя дрижало переді мною, як холодець, на голову налягла чорна тінь. Раптом, уже непритомніючи, я побачив біля себе Юпа, він спокійно стояв навколішки в кюветі й уважно постерігав за моїми корчами. Коли йому здалося, що вже пора втрутитися, він стукнув Фоґта молотком по зап’ястку. Після другого удару Фоґг відпустив мене й, розлючений, хотів схопити рукою Юпа. Той відскочив на півметра назад і спокійно стукнув його втретє по пальцях, а тоді ще й по голові.

Я схопився, накинувся на Фоґта й тепер сам почав душити його за горло. Тієї миті хтось дико заревів, а потім застогнав:

— Пусти… пусти…

То був найстарший Фоґг. Кестер викрутив йому руку за спину й сіпнув її вгору. Фоґг схилився головою наперед аж до землі. Кестер уперся коліном йому в спину та ще вище потяг руку, навіть підштовхнув її коліном. Фоґг ревів, але Кестер знав, що ми матимемо спокій лише тоді, коли він доконає його. Рвонувши наостанці руку, він вивихнув її і аж тоді опустив.

Фоґг завмер на землі. Я підняв голову. Один із братів ще стояв на ногах, але відчайдушний крик старшого буквально паралізував його.

— Забирайтеся звідси, а то ми почнемо все спочатку, — сказав йому Кестер.

На прощання я ще раз стукнув свого Фоґта головою об шосе і відпустив. Ленц уже стояв біля Кестера. Піджак на ньому був роздертий. З кутиків губ текла кров. Здавалося, боротьба ще не скінчилась, бо його Фоґг, хоч теж був у крові, а стояв на ногах. Та все вирішила поразка найстаршого брата. Жоден із менших не наважився сказати й слова. Вони допомогли найстаршому звестися на ноги й пішли до своєї машини. Уцілілий ще раз повернувся назад і взяв домкрат, скоса поглядаючи на Кестера, ніби на чорта. Потім «мерседес» поторохтів геть.

Одразу з’явився коваль.

— Тепер вони дістали по саму зав’язку, — сказав він. — Такого з ними давно не було. Найстарший уже раз сидів за вбивство.

Ми мовчали. Кестера аж пересмикнуло.

— Свинство! — сказав він, потім обернувся до нас: — Ну, за діло!

— Я вже готовий, — відрапортував Юп, тягнучи трос.

— Підійди-но сюди, — покликав його я. — Віднині ти унтер-офіцер і маєш право курити.

Ми підняли й поставили передок розбитої машини ззаду на кузов «Карла» і прив’язали її тросом.

— Ти гадаєш, це йому не пошкодить? — звернувся я до Кестера. — Адже «Карл» — кінь-рисак, а не в’ючний осел.

Він похитав головою:

— Нам же недалеко. І дорога рівна.

Ленц сів у розбиту машину, і ми потихеньку поїхали. Притуливши до носа хусточку, я дивився на поля, на вечір, на призахідне сонце. Усе перед нами дихало глибоким, незворушним спокоєм, здавалося,