Еріх Марія Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ви хоч трохи розумієтесь на конях? — запитав мене Білінг.

— Аніскільки! — зізнався я.

— То ставте! Ставте! Але тільки сьогодні, — додав він пошепки, — і більше ніколи. Послухайте мене. Ставте… однаково — на Короля Ліра чи на Срібну Міль… хай навіть на L'heure Bleue1. Я нічого не хочу заробити на вас. Лише дасте мені трохи грошей, коли виграєте.

Від запалу в нього тремтіло підборіддя. Я знав правило ще з гри в покер: початківці зазвичай виграють.

— Ну, добре, — сказав я. — На котрого ж ставити?

— На котрого хочете… на котрого хочете…

— L’heure Bleue звучить непогано, — сказав я. — Що ж ризикну, поставлю десять марок на L’heure Bleue.

— Ти з глузду з’їхав? — накинувся на мене Густав.

— Ні, чого ж, — відповів я.

— Десять марок на ту шкапу, яку давно вже слід було здати на ковбаси?

Шанувальник Старанної Лізхен, який щойно назвав Густава шкуродером, бурхливо підтримав його:

— Тю-тю! Він ставить на Голубу Годину! Та то ж корова, а не кінь, пане! Травнева Мрія випередить її на двох ногах, як захоче! І ви вірите в її перемогу?

Білінг благально дивився на мене й давав знак.

— Вірю! — сказав я.

— Пиши пропало, — зневажливо пирхнув шанувальник Старанної Лізхен.

— Дивак! — Навіть Густав вирячився на мене, ніби на готтентота. — Став на Джипсі II, того знає кожна дитина ще в утробі матері.

— Я не відступлю від своєї Голубої Години, — сказав я.

Тепер було вже пізно міняти заклад, це б суперечило всім таємничим законам шукачів щастя.

Чоловік у бузковій сорочці дав мені квитанцію. Густав і шанувальник Старанної Лізхен дивилися на мене, як на зачум-леного. Вони навмисне відійшли від мене і пропхалися до прилавка, де, глузуючи один з одного, але з почуттям взаємної поваги поставили на своїх коней — Джипсі II і Травневу Мрію.

Цієї миті хтось у конторі впав. То був один із тих виснажених людей, що стояли біля столів. Він ковзнув по стіні та звалився на підлогу. Двоє поштарів підняли його й посадили на стілець. Обличчя його посіріло, рот розтулився.

— Боже мій! — сказала одна з повій, повна, чорнява особа з гладенько зачесаним волоссям і низьким лобом. — Хоч би хто-небудь дав склянку води.

Мене здивувало, що мало хто з присутніх звернув увагу на непритомного. Більшість лише мигцем глянули на нього та знов обернулися до тоталізатора.

— Тут часто таке буває, — сказав Густав. — Безробітні. Закладають усе, до останнього пфеніга. Усе сподіваються виграти великі гроші — тисяч із десять.

Кучер приніс із тютюнового кіоску склянку води. Чорнява повія вмочила туди хусточку й витерла нею лоб і скроні непритомного. Той зітхнув і раптом розплющив очі. То була моторошна картина: на згаслому обличчі нечутно знов з'явилися очі, ніби крізь прорізи скам'янілої, сірої маски зацікавлено виглянула якась інша, незнайома істота.

Дівчина взяла склянку з водою й дала зомлілому пити тримаючи його, наче дитину, на руці. Потім простягла руку до столу гладкого ненажери з наїжаченим волоссям і взяла бутерброд.

— На, перекуси трошки… Але не поспішай, поволі… Та не відкуси мені пальця… От так, а тепер знов ковтни води…

Чоловік за столом скоса поглянув на свій бутерброд, проте нічого не сказав. Обличчя потерпілого поступово рожевішало. Він пожував ще трохи, потім, хитаючись, підвівся. Дівчина довела його до дверей. Потім, швидко оглянувшись назад, відкрила свою сумочку.

— На… А тепер гайда звідси… Краще попоїж чогось замість битися об заклад…

Один із сутенерів, що весь час сидів до неї спиною, обернувся. Обличчя в нього було як у хижого птаха, вуха стирчали вбік. На ньому були лаковані черевики і спортивний кашкет.

— Скільки ти дала йому? — запитав він.

— Пару пфенігів.

Він штовхнув її ліктем у груди:

— По-моєму, більше! Не смій без мого дозволу…

— Не давай волі рукам, Еде, — сказав другий.

Повія вийняла пудреницю й почала підмальовувати губи.

— А хіба неправда? — сказав Еде.

Повія нічого не відповіла.

Задзвонив телефон. Я стежив за Еде і прослухав інформацію.

— Оце — то пощастило! — раптом вигукнув Густав. — Панове, це не просто щастя, а диво з див! — Він гупнув мене рукою по плечі: — Ти загріб сто вісімдесят марок ні за що ні про що, хлопче! Твоє цоб-цабе з чудернацькою кличкою перемогло!

— Справді? — спитав я.

Чоловік із розчавленою бразильською сигарою в зубах і в бузковій сорочці кисло кивнув і взяв мою квитанцію.

— Хто вам порадив?

— Я, — квапливо сказав Білінг, принижено, очікувально всміхаючись, і, вклонившись, проштовхався наперед. — Я, якщо дозволите… Мої зв'язки…

— Ет, із твоїми зв'язками… — Шеф навіть не вшанував його поглядом і відрахував мені гроші.

На мить у всьому приміщенні запанувала цілковита тиша. Усі дивилися в мій бік. Навіть незворушний ненажера підвів голову.

Я сховав гроші в кишеню.

— І на цьому кінець! — прошепотів Білінг. — Більше не закладайтесь! — Його обличчя вкрилося червоними плямами. Я тицьнув йому в руку десять марок.

Густав, підморгуючи, стусонув мене під ребра:

— Ну, що я тобі сказав! Слухайся Густава й будеш лопатою загрібати гроші!

Я вирішив не нагадувати колишньому єфрейторові санітарної служби про Джипсі II. Та, мабуть, він і сам пам'ятав про неї.

— Ушиваймося звідси, — сказав він, — для справжніх знавців сьогодні невдалий день.

Біля самих дверей мене хтось сіпнув за рукав. То був шанувальник Старанної Лізхен.

— На котрого б ви поставили в перегонах пам'яті Масловсько-го? — запитав він, шанобливо й пожадливо дивлячись на мене.

— Тільки на отченаша, — відповів я і пішов з Густавом до найближчої пивнички, щоб випити по чарці за здоров'я Голубої Години.

За годину я знов програв тридцять марок. Не міг утриматися. Але потім припинив гру. Коли ми йшли звідти, Білінг тицьнув мені якийсь папірець.

— На той випадок, коли вам щось буде потрібно. Або вашим знайомим. Я представник цієї фірми. — То була реклама фірми, що демонструє кінофільми у приватних квартирах. — Я також виступаю посередником у купівлі приношеного одягу. Оплата готівкою! — крикнув він мені навздогін.

О сьомій годині я поїхав до майстерні. Посеред двору стояв «Карл». Мотор його ревів.

— Добре, що ти з'явився, Роббі! — гукнув Кестер. — Ми саме збираємося виїхати за місто, щоб випробувати машину! Сідай!

Наша фірма, сповнена надій, зібралася в повному складі. Отто дещо замінив у «Карла», дещо вдосконалив, бо мав намір через два тижні взяти участь у гірських перегонах. А тепер мав відбутися спробний виїзд.

Ми сіли в машину. Юп улаштувався поряд із Кестером, затуливши обличчя величезними захисними окулярами. У нього б серце лопнуло, якби ми його не взяли з