Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

Всі глядачі покинуть театр, і надалі

Розсіється в імлі мистецтва шарм.

Життя чудове, яким би не здавалося трагічним,

Але лише на сцені життя може бути вічним.

Привид мого друга зник зі сцени, слідом за цим згасли софіти, що освітлювали сцену, а зачинені на замки двері знову відчинилися. Сьогоднішня вистава добігла кінця, мені залишалося лише покинути театр, що я і зробив, охоплений вельми суперечливими почуттями.

Я був під двоякими враженнями від побаченої трагедії, бо ніколи раніше мені не доводилося споглядати справжню смерть на власні очі. І без того похмуру історію подавали настільки нещадно й жорстоко, від чого я почувався зараз максимально кепсько й пригнічено, але водночас я спіймав себе на думці, що, споглядаючи все це моторошне видовище, мені не хотілося відвертатися або навіть заплющити очі. Мені подобалися ці суперечливі відчуття, немов пізнавав у той момент щось заборонене і неприйнятне суспільству.

Примітно, що побачене зовсім не було виставою як такою – це була абсолютно реальна трагічна історія, що оповідає про те, як нерозважливий вчинок дитини в одну ніч призвів до загибелі своєї власної сім'ї. Очевидно, це і було головною особливістю театру, а саме відтворювати перед глядачами неординарні пережиті життєві спогади з їхніми безпосередніми учасниками, примушуючи їх переживати подібні трагічні сюжети минулого в рамках наявного репертуару знову й знову, довіку не знаходячи спокою.

Осягаючи дедалі більше весь масштаб жаху, я прискорив кроки, щоб якнайшвидше покинути цей моторошний, одержимий невідомими темними силами театр, і лише вже перебуваючи на вулиці та відійшовши на відстань, яку я визначив досить безпечною, я наважився обернутися. Перед моїми очима на тлі всіяного зірками нічного неба знову спочивали вкриті сажею руїни театру, огороджені порослим диким плющем парканом, немов нічого неприродного тут і не відбувалося.

Діставши з кишені квиток і глянувши на нього у світлі вуличних ліхтарів, я виявив, що всі написи зникли. Він був абсолютно порожнім.

Цієї ночі я ще довго не міг заснути. Побачена неординарна вистава продовжувала чинити на мене сильний емоційний вплив. Дивно, але більше я не відчував жодної відрази, навіть у найжахливіших деталях згадуючи всі моторошні сцени тієї похмурої історії. Тепер мене більше переповнював творчий інтерес до того, які ж іще сюжети зберігаються в стінах театру "Акт гранде", однак, пригадавши, що він знову перетворився на згорілі руїни, дійшов висновку, що цьому питанню, певно, судилося назавжди залишитися без відповіді.

Вихідні я провів сидячи за друкарською машинкою. Надихнувшись побаченою історією, я створював власний сценарій на її основі, здебільшого лише позбавляючи вже готовий сюжет зайвої жорстокості, через що працювалося досить легко. Постановкою цієї вистави у власному театрі я хотів віддати данину поваги моєму дорогому другові, і показати його вишукану виставу широкому загалу, не забувши водночас вказати Леона як автора.

До вечора неділі сценарій уже був повністю готовий. Трудився я ці два дні невтомно, не помічаючи плинність часу настільки, що забував робити своєчасні перерви на прийоми їжі. Подібне творче піднесення востаннє я переживав багато років тому в найуспішніший період моєї молодості, коли ще до появи цієї друкарської машинки з-під мого пера один за одним народжувалися сценарії, що доволі швидко й принесли мені загальну славу, як молодого перспективного драматурга. Добре пам'ятаю я й те, як тоді в газетах мене прозвали наступником загадково зниклого Наума – на той час це дуже мене обурювало і страшенно дратувало, коли мене так називали в суспільстві, однак через деякий час я навчився жити з цим, а тепер я вже й не пригадаю, в якому році мене називали так востаннє.

***

Сонячні промені, що залили світлом мою спальню, ознаменували початок нового тижня, який обіцяв видатися продуктивним. Почувався я вельми бадьоро, хоча прокинувся занадто рано, недоспавши до будильника ще дві години. Цей час я не став упускати даремно і розпочав ранкові рутинні справи раніше, а заодно потроху продумував етапи постановки написаної вистави. Найцікавіші ідеї я записував у блокнот, щоб пізніше обговорити їхню можливу реалізацію з Анастасією, і до моменту мого прибуття до театру записів накопичилося на кілька сторінок.

Насамперед я показав сценарій Анастасії і коротко переказав його сюжет, а потім перелічив усі записані ідеї, які мені б хотілося втілити у виставі. Як справжній майстер своєї справи, вона розуміла мене з півслова і, що найважливіше, правильно бачила, який вигляд мала мати вистава. Місцями вона мене виправляла, місцями доповнювала, пропонувала і свої ідеї замість тих, які не могли бути реалізовані так, як того хотілося б мені.

Коли раптово в дверях з'явився Зорян. Його обличчя зі зрозумілих нам причин замість звичної доброзичливості зараз було сповнене зосередженості та серйозності. Наша захоплена розмова про виставу відразу обірвалася. Він сухо привітався з нами і увійшов до кабінету.

– Чув про твоє горе, прийми мої співчуття, – підійшов я до нього і поклав свою руку йому на плече, – Як ти почуваєшся? Тримаєшся?

– Та, як... Працювати можна, – стримано сказав Зорян, – Що цікавого обговорюєте?

– Може ти б ще тиждень відпочив? – запитав я, – Ти сам на себе не схожий.