Страшні оповідання на ніч - Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч

Час минав, місяць практично зник з поля зору і на небосхилі густим розсипом залишилися панувати лише зірки. Люди, які пішли на пошуки, поступово почали повертатися з різних куточків лісу, здалеку розводячи руками і заперечливо похитуючи головою, чим викликали ще більше сліз на вже практично млявому обличчі жінки. З'явився з лісу і чоловік, який стояв на чолі походу, безвідрадним кроком і з опущеними донизу руками повертаючись в загальний стрій. Він обійняв свою дружину, всіляко намагаючись приборкати шквал душевних поривів, що вирували усередині неї, проте ледве стримуючи і свої почуття. Його голос тремтів і ламався, а на очах проступили сльози – гніт надії знайти свою дитину цілою і неушкодженою неухильно догорав.

Остання група, що повернулася з лісу, несла із собою щось загорнуте в темне покривало. Звільнивши руку, один із чоловіків активно почав закликати інших до себе, і всі без зволікання стрімголов кинулися їм назустріч, обганяючи один одного й обступаючи півколом прибулих. Нарешті, покривало розгорнули і танцюючі вогні ламп явили присутнім знайдені закривавлені людські останки. Усе тіло небіжчика було роздерте голодними вовками, і впізнати будь-кого в цій багряній мішанині було неможливо; і лише клапті улюбленої курточки, які подекуди траплялися на рештках, вказували на те, хто саме перебуває перед ними.

Час завмер, і те, що відбувалося на сцені, було точною алюзією на сюжет євангельських легенд, закарбований на полотні Рембрандтом ван Рейном: у шанобливій скорботній тиші, що панувала, понівечене й неживе тіло юнака освітлювалося снопом яскравого полум'я олійних ламп; позбавлена почуттів мати, що знепритомніла просто на руки людей, які її оточували – з напівтемряви мені чітко виднілося її зблідле обличчя, зімкнуті повіки, мляво повислі кисті, що пробуджували в мені непідробні почуття співчуття; знесилений батько, який схилився перед тілом свого сина на колінах у скорботних муках; обличчя інших спотворені відчаєм, переляком, смутком, глибоким трагізмом і побожним жахом; а оточує їх нічна темрява, що надавала всьому, що відбувається, ще більш зловісного і трагічного відтінку.

Далі на мене чекав фінал п'єси. Центр оповідання тепер перемістився в бік батька, що неспішно випростався над покійним тілом сина, і глибоко дихаючи збирався з силами. Його одяг, руки й обличчя, забруднені кров'ю сина, приковували до себе погляди всіх, хто стояв поруч, і переривали їхні рідкісні перешіптування. Усі вони очікували отримати якісь подальші вказівки, адже підтвердилися найстрашніші побоювання, яким кожен так сподівався запобігти, а тепер вони бездонним похмурим туманом осядуть у спогадах, справляючи безпосередній вплив на їхнє подальше життя. Однак батько мовчав; як ніхто інший він розумів, що відтепер їхнє життя ніколи не буде колишнім. Уривки пам'яті з образами минулих днів, сприяючи набуттю душевного спокою, раз у раз безладно спалахували в його голові, проте не мали належного ефекту, адже наяву перед ним у марних спробах повернутися до тями лежала дружина, а дитина і вірний пес, який лежав вдалині, навіки заснули безпробудним сном. У його спустошеному погляді виднілася наростаюча рішучість, і, нарешті, зібравшись з думками, він промовив:

Я пам’ятаю матері слова про батька, що помер,

Не дотягнувши до мого народження годину,

Як на ріллі трудився денно без спочину,

Щоб з бідноти і голоду нас не спіткала смерть.

Переконання ці від батька я ще змалку перейняв,

Кряжився втомно в полум’ї жаги незгасній,

Не знав дитинства, щоб тепер в родині власній

Жив син мій у достатку й бідноти не знав.

Проте мені лиш помисли ці мудрими здавались,

Бо варто подивитися на все очима сина,

Як вщент інакшою вбачається картина –

Дитини існуванням я дощенту не цікавлюсь.

Усе моє життя – гряда подій несправедливих,

Тепер все в одну мить для мене стало неважливим.

Закінчивши промову, батько без зволікання зірвав рушницю з плеча і приставив до своєї голови, а гучний постріл, що послідував за цим, поставив остаточну крапку в сьогоднішній розповіді – із залаштунків пролунав знайомий скрегіт розсувного механізму завіси, яка поступово закривалася. Світло софітів спалахнуло знову, і їхні потьмянілі промені зійшлися в самому центрі сцени, де незабаром з’явився привид Леона в образі конферансьє для закриття п'єси. У глядацькому залі умить зникло відчуття відкритого простору, а разом із цим випарувався свіжий аромат лісу і прохолодного опівнічного вітру. Леон урочисто виголосив зі сцени:

Прийшов спектаклю вкрай розпачливий фінал.

Завіса наша знову сцену закриває,

А сюжет п’єси в душах ваших залишає

Від низки вражень неземних бурхливий шквал.

Я не примушу вас тужити в сподіваннях,

Лиш оголошую на певний час антракт!

І незабаром вам представлю новий акт

Людської долі прецеденти та страждання.

А натепер добіг свого кінця репертуар.

Невдовзі згасне світло всіх софітів в залі,