Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

– Спокійно, Кіро Буянова! Буде жити Ваш суджений! Професор так ще ніколи не старався. Він бачив, як Ви тут сидите і провів операцію майже мовчки. Завжди гримає й цим звісно відволікається. А сьогодні, наче робот працював та все ж допоміг врятувати основу хребта Тимура Анваровича. Є надія, що адвокат Буянов, з часом, повернеться до звичайного нормального життя. Але поки радіти зарано!

Кіра вислухала все без єдиного слова так, як працював сьогодні той сивий професор, а потім кинулась лікарю на шию й ледве не задавила його своїми дитячими обіймами.

– Так, зупинись! А то інфаркт у свої двадцять отримаєш або мене придавиш. Хоча з цих обіймів я зрозумів, що ти готова до виписки. Тепер піди поїж та поспи, бо на тебе страшно дивитись навіть мені.

– Я хочу його бачити! Костянтине Павловичу, я хочу його бачити, – заклинило бідолаху.

– Кіро-Кіро! Раз, два, три... – травматолог поклацав пальцями у неї перед очима й додав: – Ну, ти ж доросла й розумієш, що чоловік ще кілька годин проспить. А потім відновлювальні ліки й процедури, щоб хоч якось адаптувати Тимура Анваровича до навколишнього середовища. А завтра вранці, якщо все буде добре, я дозволю тобі оте «хочу бачити», розумієш?

– Розумію, Костянтине Павловичу. Але ж до завтра, при здоровому глузді, я не доживу. Можна мені подивитись на нього крізь скло? – наче й зараз молилась Кіра.

– І знову: НІ! Пацієнт знаходиться в спеціальній палаті інтенсивної терапії. А там наразі вже лежить зовсім інший бідолага, – роз’яснював лікар.

– Тобто він помер? А Ви не хочете мені відразу сказати? – перейшла до істерики пташка.

– Кіро! Або ти заспокоїшся, або я викличу психбригаду. Чого це ти перестала мені довіряти? Якщо я сказав, що живий і повинен піти на поправку - значить так воно і є. Тільки потрібно ще трішки почекати.

Лікар сам тяжко зітхнув, дістав з кишені блістер та подав одну пігулку:

– Зараз же прийми і йди спати. Не треба мені тут зомбі у відділенні. Будеш блукати в пошуках свого адвоката всю ніч. Приймай кажу!

Кіра змирилась та проковтнула снодійне. В палаті попила води та скоро мирно заснула у своєму звичному та страшенно набридлому ліжку. Те, що наразі їй снилося звісно можна вважати маячнею божевільної. Адже вона тримала на руках свою дитинку: рум’яну й веселу. Хлопчик радісно заливався сміхом та обіймав її. А потім з’явився Тимур, неймовірно гарний і такий жаданий, та ще й привів з собою маленьку дівчинку. Він називав її «донечкою» і вертів в сильних долонях, а вона теж дзвінко сміялася... Кіра посміхалась уві сні та навіть не розуміла, що просто марить щастям, якого в неї й досі немає.

Серпневий ранок був дощовим. Знову гримав грім і всі люди ховались від шаленої літньої зливи. Дерева гнулись до землі та нагадували день їхньої зустрічі. Хоча сьогодні теж день їхньої зустрічі. Другої, доленосної у житті! Кіра вмилась, причесалась, одягла вже улюблений халатик і помчала до ординаторської, але Костянтина Павловича там не було. Вона чіплялась майже до всього персоналу відділення, аж доки не побачила його в кінці коридору.

– Медсестри зателефонували мені й сказали, щоб вгамував хвору, бо вони не можуть працювати. Це так? – посміхався він.

– Доброго ранку, лікарю! Саме так. Я більше не можу чекати. Ведіть мене до Тимура або викликайте психбригаду, – серйозно говорила йому Кіра та здавалось була готова на такий вибір.

– Ти гарно підготувалась. Молодець! – похвалив її лікар. – Чоловікові, що довго блукав серед інших світів, буде приємно побачити усміхнену та гарно вбрану дружину. Бо деякі дамочки, набагато доросліші за тебе і знаходились в простіших ситуаціях, псували всю нашу роботу.

– Костянтине Павловичу, я зовсім не вмію прикидатись. Але якщо для одужання Тимура потрібно весь час посміхатись - я робитиму це день і ніч, – пообіцяла вона.

– Пощастило чоловікові! – не стримався слуга Гіппократа та підвів Кіру до незнайомої палати. – Готова? Тоді пішли.

Вона зайшла і побачила своє земне диво. На високому ліжку, знову серед купи якихось апаратів, зі штангою над головою, лежав її Коханий. Він виглядав доволі дивно, бо чарівної борідки не стало. Тимур був гладко виголений і його раніше рум’яні щічки дуже схудли. Кірі страшенно хотілося кинутись до нього в обійми, але ж вона розуміла, що спричинить йому страшний біль. Тому просто мовчки підійшла ближче до ліжка.

– Я вийду на декілька хвилин, – зітхнув лікар та пішов до дверей, бо побачив як вони дивляться одне на одного.

Якийсь час Буянови обоє мовчали. Ні, вони розмовляли про все відразу, але тільки очима. В тому погляді одночасно сплелось стільки щастя й болю, а ще неймовірно прекрасних слів, які не придумали ні чаклуни, ні поети...

В красивих карих і смарагдових очах стояли сльози. Та він повернув у її бік долоню, не піднімаючи руки, й прошепотів:

– Привіт, моя колібрі! Як довго я тебе не бачив... Ти прекрасна.

Пташка кинулась до рідної руки й обережно взяла в свої обійми:

– Я дуже чекала зустрічі з тобою, Коханий мій. Неважливо, в якому зі світів... Головне, щоб разом.

– В цьому... Він непоганий. Адже зустрілись ми саме тут. Не плач. Тобі ж не можна... З нашою крихіткою все в порядку? – Тимур Буянов ще був на краї прірви, а вже цікавився їх дитинкою. Що вона йому наразі повинна сказати? Добити, чи збрехати? Але Кіра ще ніколи й подумки його не обманювала...

– Все добре. Тепер головне, щоб ти одужував, єдиний мій, – вона збрехала... Та дивлячись на Нього, дівчина розуміла, що і вбила б, і збрехала ще тисячу разів. Тільки б Він був поряд!

– Я радий, – посміхнулись його очі й бідолашний спробував простягнути руку до її живота, але не зміг. Застогнав і полишив поки пестощі відсутнього нащадка на потім...

Кіру від втрати свідомості знову врятував Костянтин Павлович. Він рішуче зайшов до палати й сказав:

– Все, молодята! У вас попереду ціле життя. Перепрошую, Тимуре Анваровичу, але до Вас просяться спеціалісти, а Кіру я наразі забираю. Вона вчора дуже перехвилювалась, чекаючи під операційною. Тому їй треба відпочивати.

Тимур кивнув і було зрозуміло, що його світлий розум та доброта не постраждали навіть у страшній катастрофі. Кіра пішла на вихід спиною і все вдивлялась у його прекрасні очі.

– Лікарю, а нам дозволять побачитися перед сном? – молила пташка.

– Думаю, це можливо. Одужуйте, пане Буянов! Ваша дружина сильна жінка і вона в надійних руках, – почула Кіра і перелякалась, що лікар зараз скаже правду про їх дитинку. Вона швидше вийшла в коридор і знову кинулась медику на шию:

– Костянтине Павловичу, він питав про дитину. Я не змогла... Звісно не від страху за себе, а за нього. Можна я скажу пізніше? – вона здригалась у лікаря на грудях і його халат знову був мокрим.

– Ти правильно зробила, дівчинко. Я ж сказав, що ти сильна і це правда. Тільки зав’язуй ти з цим мокрим ділом, бо я сушити не встигаю! – намагався розрадити молоду жінку досвідчений медик. Вона так чекала, так просила у Бога і людей зустрічі з найдорожчим у світі. А тепер побачила і стала ще сумнішою, адже їх об’єднувала неоціненна втрата.

Розділ 22. Зізнання

В «наливайці» на Туполєва, за гастрономом, гидко тхнуло брудними п’яницями й гидким тютюном.

– Давай ще по одній! – ляпнув по сідницях жінку, що працювала в цьому відстійному закладі Руслан Горін і хрипло розсміявся. Він, думав, що зробив нещасній приємно. Але ж вона навіщось працювала саме тут. Може жила поряд, або більше ніде не могла влаштуватись.

Та не встигла рум’яна дамочка виконати замовлення місцевої «знаті», як до задимленого приміщення увійшов місцевий дільничий.

– Атас, хлопці! Пан капітан завітав на наш вогник. Привіт, начальнику! – дехто спокійно привітався, а дехто намагався миттю вислизнути, але дільничий вправно перекрив міцною рукою вихід та відкинув втікача назад.

– Стояти, громадяни алкоголіки! Приготували документи та виклали на стіл. Валентино, ти знову до пива горілку підмішуєш? Що ти мені головою киваєш, смердить же на пів кварталу! Люди поряд ходити гидують...

Законослухняні п'яненькі чоловіки дістали зі своїх засмальцьованих рваних кишень документи та виклали на брудну стійку.

– Фу! Валю, чого в тебе так брудно завжди? До цього ж столу державний документ прилипне так, що в руки не взяти, – зморщився звиклий до особливостей закладу капітан. Жінка схопила брудну ганчірку й почала протирати поверхню. А дільничий згріб паспорти докупи та по черзі передивлявся їх. Він повернув документи всім назад, та не знайшов сьогодні жодного порушника правопорядку. Але одного паспорта не вистачало.

– А твій де? Я що двічі повинен питати? – звернувся капітан до Горіна.

– Начальнику! Ти з дуба впав, чи що? Самого Руслана Горіна не впізнаєш? Та мене без паспорта ще пів століття пізнавати будуть...

– Це точно, бо саме ти мені й потрібен, зірка екрану. Зав’язуй з цією гидотою й пішли, – взяв каскадера за рукав капітан. Але той висмикнув плече та невдоволено сказав:

– Я ще не допив! Куди ти мене волочеш, начальнику? Я сьогодні автографів не роздаю.

– Нічого-нічого! Зміниш трішки свій насичений графік у відділенні. Тебе там слідак страшенно зачекався, – він знову міцно взяв Горіна за рукав та й повів на вихід. – А ти, Валю, зав'язуй зі своєю бормотухою, бо закрию точку нафіг!

Вже на вулиці, капітан продовжив:

– Горін! От навіщо ти стільки п’єш? Ти ж лікувався.

– Пане капітане, так горбатого ж тільки могила виправить! А я ще зі Словаччини горбатий. Впав дуже невдало. Ось з того часу й лікую рани...

– Фу! Та не дихай ти у мій бік, бо мене зараз знудить, – помахав рукою в повітрі капітан і вони вже підійшли до відділення поліції.

– Начальнику, ти хоч натякни: з якого переляку притягуєш? Я ж нічого не зробив! – дивувався Горін.

– Зараз я тебе здам слідчому і ти йому будеш розповідати де і що «не робив». А я, від гріха, піду подихаю свіжим повітрям. Як ви взагалі п’єте в таку спеку?

Дільничний радо вручив це страхіття, що колись було відомою на всю країну людиною, та й пішов собі у справах геть. А вже інший капітан ввічливо показав Горіну на стілець та ще кілька хвилин щось писав. Потім не витримав, налив у склянку води й сказав:

– Випийте, будь ласка, а потім почнемо розмову.

Старий каскадер радо ковтнув воду, бо сушило його страшенно й мовчки втупився червоними очима в слідчого.

– Горін Руслан Миронович, 1975 року, народжений в місті Києві, зареєстрований та проживаєте по вул. Академіка Туполєва 23, квартира 10. Наразі на пенсії по інвалідності. Я нічого не наплутав?

– Та, ні! Все правильно. Ну, хіба що мої заслуги не перерахували, – гордо сказав п’яниця.

– Зараз перерахую. Вісімнадцятого липня де перебували? Швиденько згадуємо, бо це дуже важливо, – ввічливо говорив з Горіним слідчий.

– Пане капітане, Ви жартуєте? Я вчорашнього дня не пам’ятаю зовсім, а ви питаєте мене про липень, – спочатку розсміявся алкоголік, але потім почав пронизливо кашляти.

– Та ні! Мені наразі зовсім не до жартів. Ось дивіться, – слідчий розвернув до Горіна ноутбук і запустив запис камери. Але каскадер тільки примружив очі та пожалівся:

– Начальнику! Я ж там ні хріна не бачу, в цих ваших коміксах. А окуляри я вдома забув. Не беру, знаєте, до спілкування з друзями. Бо вони буйні бувають, а оптика наразі дорогуща. Що ви мені за кіно там показуєте?

– Дуже цікаве кіно, містере Горін. Чи ви лише по Європі каскадерили? А ще вісімнадцятого липня, о 13.30, так неслись по Бориспільській трасі, що спричинили серйозне ДТП, у якому дуже постраждали люди. Та й рух на величезному шматку дороги призупинили на кілька годин. Багатьом зірвали зустрічі, виконання завдань та замовлень... А ви кажете: «Нічого не пам’ятаю».

– А! Ви про це? – навіть не відмовлявся від сказаного Руслан. – Ну так, люблю я поганяти на своєму Мерині. Ще й дощ періщив. А хіба там щось сталося? Я не знав, – закопилив губу каскадер і «включив дурня». Ну не був він аж настільки дурним, щоб не побачити у дзеркалі, як після його крутого віражу автомобіль позаду злетів на зустрічну смугу, зачепив вантажівку та покотився по узбіччю шкереберть. А ця тварюка навіть не зупинилась!..

– Громадянине Горін, ви затримані за статтею 286, частини друга й третя Кримінального кодексу, поки що на сорок вісім годин. Ви можете звернутись за послугами до свого адвоката, бо він вам точно знадобиться. У цій ДТП серйозно постраждав наш колега, тому навряд чи хтось добровільно захоче вас захищати. Але ж державний захисник, вам звісно буде наданий.

– От халепа! Казав я тій дурисвітці, що не треба! А вона: «Полякай його, Горін!» Ось і долякались. А що там хтось загинув? – добродушно видавав секрети події каскадер. – Пане капітане, а можна ще трішки водички? Сушить страшенно!

Слідчий подав йому ще склянку води й дуже настирливо попрохав:

– З цього місця, будь ласка, детальніше!

– Та куди ж уже детальніше? Моя баба зла була на свого колишнього. Ось і попросила мене трішки полоскотати нерви тому франту. А я ж не вишибала якийсь. Тому й вирішив по-старому, на авто, поганяти його трохи. Бог свідок, пане слідчий, я не хотів, щоб аж так все вийшло, – жадібно допивав воду Горін.

– Тобто маємо зізнання та ще й замовника кримінального злочину, так? – роздухарився слідчий, бо дуже швидко розколов падлюку.

– Виходить, що так. Звісно мені самому воно й не потрібне було. Теж мені зірка екрану! Я частіше за нього в телику миготів, – якось по-дитячому розмірковував наразі Горін. А слідчий поклав перед ним папір і ручку.

– Пишіть зізнання та детально вкажіть прізвище, ім’я й по батькові замовниці ДТП.

– Слухайте, от чого вас в тих академіях навчають? Ну, якщо я говорю, що колишнього замовила? То, же Буянова Вікторія Євгеніївна, а в дитинстві Краснова. В школу ми з нею разом ходили. Та вона ще з тих часів шалавою була, хоча розумною. В універі навчалась. Там і зустріла свого Буянова. Дітей наробили, але ж вона ще стільки ліжок облазила! А той розумник все невинних захищав і нічогісінько не бачив. Я взагалі не розумію: ну поїхала вона до Англії з дітьми, то чого назад приперлася? Ще й претензії Тимурчику пред'являти почала. Капітане, я вам чесно скажу: всі баби дурні навіки... Ось тільки писати наразі я нічого не можу. Руки тремтять дуже й очі не бачать. Ви напишіть, що треба, а я підпишу. Дайте мені ще водички та відправляйте до камери. Голова розколюється, а там у вас прохолодно, я й відпочину. Оце розказав - і навіть легше стало. Ну, не хотів я того, що сталося! Та й в новинах бачив ту «кашу» на трасі. А вони тепер хоч живі? – з надією в голосі запитав Горін і жадібно допивав воду.

– Вважатимемо, що так. І молися Богу, щоб у людей все добре склалося. Бо підеш по 115-й, а там будуть діяти зовсім інші правила. Черговий! Забери цього до камери, – скомандував слідчий і почав гуглити адресу Вікторії Буянової.

Не краща за свого дружка, п’яна Віка сиділа вдома біля відчиненого вікна й курила. Сем десь завіялась засмагати з хлопцями на Десну й полишила матір сумувати одну-однісіньку. Звісно все вийшло з-під контролю. Бо спочатку вони з Горіним пили разом і згадували минуле. А в той злощасний день, вісімнадцятого липня, Саманта попросила підвезти її на зустріч з батьком. І вже точно абсолютно випадково ті солоденькі молодята відлітали на курорт. Сем вийшла до Мерседеса Горіна та всі збирались їхати на Святошин, але Віку наче чорт поплутав! Не дивлячись на дощ, вона з дочкою попхалася на метро, а Руслана Горіна попрохала «трохи полякати» молодят, в дорозі до аеропорту. Та старий п’яниця перестарався й Віка, звісно, бачила репортаж з Бориспільської траси. Правда, нічого не уточнялось про стан потерпілих, тому вона вирішила побувати вдома у Тимура. Але її туди не пустили. До Горіна вона вже більше не ходитиме, обрид їй цей смердючий алкаш. Ось і сидить «бідолашна» та жаліє себе.

У двері хтось постукав. Дзвінка в батьківській квартирі Віки не було ще до поїздки в Лондон, але вона все збирається колись відремонтувати квартиру, тоді й поставить. А зараз навстіж розкрила двері та хотіла скрикнути: «Якого біса?»

Але перед нею стояв хлопець у поліційній формі та був дуже гарним. Він навіть чимось нагадав Вікторії стриптизера Чарліка. Хоча цей був менше накачаний і вже представився:

– Дільничий інспектор Дзюба. Ви Вікторія Буянова?

– Так пане лейтенанте, я. Прошу, заходьте, – погасила в попільничці сигарету Віка.

Хлопець переступив поріг та продовжив:

– Збирайтесь. Я повинен доставити Вас на розмову до слідчого.

– А з якого приводу? З моєю донькою все в порядку? – згадала, що вона мати Вікторія.

– Певно, що так. Бо я до вас зовсім в іншій справі. Паспорт захопіть, будь ласка.

– Боже, яких тільки гарних хлопців наразі в поліцію беруть! – намагалась загравати нещасна, але її чомусь напала гикавка й Віка попила води. – Спека неймовірна, пане дільничий?

Вона вийшла зі свого занедбаного дому й навіть не розуміла, що може повернутись до нього зовсім не скоро.

Розділ 23. Сильні духом

Ось і зійшлись кінці з кінцями в дорожній пригоді на Бориспільській трасі. Як кажуть: скільки клубочку не витись... І Жанна Корсун, коли ділилась здогадами з чоловіком, звісно мала рацію. Виходить жартома, але саме родина Корсунів повідомила Вікторії Буяновій про неймовірно щасливі будні з життя її колишнього чоловіка. І закрутилась завірюха в голові мстивої жінки!

Тому наразі Корсуни «замолювали свої гріхи» перед Буяновими, як тільки могли. Жанна, що працювала керівником турагенції, знайшла спосіб повністю повернути кошти за нездійснену поїздку Кіри й Тимура до Франції. А Вадим, з сином Андрієм, воювали наразі на своєму – адвокатському фронті, й у них це зовсім непогано виходило. Настирливі адвокати змусили страхову компанію сплатити Тимуру Буянову дійсно пристойну суму за вщент розтрощену новеньку Мазду. І всіх цих коштів було достатньо на реабілітаційні та відновлювальні процедури скаліченого адвоката.

Та й в окремій палаті центральної київської лікарні, де намагається мляво, але одужувати добрий і сміливий Тимур Буянов, сталися деякі зміни. Його молоду дружину лікар вже виписав, як і обіцяв, але додому Кіра не поспішала. В підвалі лікарні знайшлося стареньке крісло, в котрому маленька колібрі планувала проводити дні та ночі, поряд зі своїм Коханим, аж доки він не зможе повернутися з нею додому.

– До завтра, Тимуре Анваровичу! У Вас все непогано виходить, бо Ви наполегливий і терплячий. Але не перенапружуйтесь, щоб не нашкодити, – сказав фізіотерапевт і вже збирався вийти з палати, та його ледве не збила з ніг крихітна дівчина. Кіра влетіла і вдарилася об мускулисте тіло медика.

– Перепрошую, Марате! Я страшенно незграбна, але ж дуже поспішаю. Хочу, щоб все тепленьке було, – цвірінькала пташка та вже забула про нього і розкладала смаколики біля чоловіка на тумбочці. А він милувався своєю вірною колібрі й промовив:

– Кірочко-зіронько, не треба так жваво бігати. Ти звісно з самого початку дуже добре тримаєшся, але ж будь обережнішою з нашою крихіткою...

Тепер Кіра забула про смаколики й про те, що вони охолонуть та опустилась перед ліжком Тимура на коліна.

– Ти чого? – здивовано спитав він.

– Прости мене грішну, Тимурчику! Не можу я більше мовчати... Немає в мені ніякої нашої крихітки. Автотроща забрала нашу дитинку. Я не знала: як тобі про це сказати...

– Що? Немає? – застогнав Буянов і всі сьогоднішні процедури ледве не пішли «коту під хвіст». Але він лише побілів немов стіна, переборов душевний біль та розумом переміг емоції. – Встань, маленька, прошу... Ти невинна.

– Але ж я тобі збрехала! – плакала Кіра.

– Так. Заради мого ж блага. І я вчинив би так само. Йди до мене, – вже міг простягнути до неї руку Тимур.

Кіра обережно лягла на краєчок ліжка й пригорнулась до неймовірно дорого тіла. Такі солодкі відчуття наповнили зараз її наболілу душу, що вона закрила прекрасні смарагдові очі та попросила:

– Можна я ще трішки побуду так близенько? Це найкраще, що є у моєму житті: чути твоє серце, бути з тобою одним-цілим. Більшого я не бажаю. А потім, якщо проженеш - я зрозумію.

– Ти найбільший здобуток у моєму житті. Не дипломи та навіть не мої дурні діти, а ТИ. Благословенна мрія, котру подарував мені Господь для щастя й розради. Навіщо ж мені тебе проганяти? – відповів Тимур і сам з насолодою горнувся щокою до золотавої голівки, яка пахла медом і квітами.

Кіра не витримала й почала тихенько цілувати його чарівне обличчя те, за яким так гірко сумувала довгий і страшний місяць. Дуже обережно, спираючись на лікоть, вона пестила вустами його очі й шовкові брови та торкалась долоньками шиї й волосся... Тимур блаженствував від її ласки й розумів, що він повертається до нормального життя, бо відчував себе страшенно збудженим. Яке щастя, що деякі функції організму не постраждали! Йому важко було робити різкі рухи, тому Буянов попросив:

– Пташечко, поцілуй мене як раніше, – дівчина опустилась до його губ і вони злились давно забутим, найчарівнішим поцілунком та розтанули серед світів у своєму блаженстві... – Нікуди не відпущу. Ти моє найсолодше диво світу. А зараз прошу тебе: заблокуй стільцем двері.

– Коханий, ти здурів? Я не можу наражати тебе на таку небезпеку. І взагалі - це сором! Тут навколо крутяться тисячі людей, – почервоніла Кіра.

– Господи! Де ти взялась така сумлінна й сором’язлива? Добре, не треба. А спати будеш коло мене? Прошу: не йди у той куток. Мені спина не так болітиме, коли ти будеш усю ніч поруч, – хитрував досвідчений чоловік, а його очі просто випромінювали сяйво.

– Добре, я згодна. Але тільки на краєчку і лише тихенькі поцілунки. Може дійсно так ми скоріше переможемо твій біль? Я знаю, Тимурчику, наше кохання все на світі переможе! Ось тільки їжа вся захолола, – встала з його плеча Кіра й сумно подивилась на тумбочку.

– Та байдуже. Що там у тебе? Бо я голодний, наче звір, – посміхнувся Тимур і Кіра звично сіла на стільці, біля ліжка, та розстелила на грудях коханого чистий рушничок. Вона дбайливо годувала своє земне диво й отримувала наразі найбільшу насолоду, дивлячись, як він їсть. Вони грайливо посміхались і танули в очах одне одного. Ось це і є те саме: споріднення душ і тіл. Коли від шматочка, що з’їв твій найдорожчий на землі, відчуваєш насолоду.

А ще через місяць Тимура Буянова, спеціальним автомобілем, перевезли додому. Звісно, ходити він ще не міг та й не досяг поки особливих успіхів у поверненні до звичайного життя. Але його маленька колібрі була готова до будь-чого, тільки б Коханий знаходився поряд. Дякуючи все тій же адвокатській конторі «Корсун і син» та дивному багатому дядькові, що опікувався центральною лікарнею – Тимур отримав гарний сучасний візок. Він був багатофункціональним й тепер Тимур Анварович спускався у двір пандусом, яким раніше жартома бігав за Кірою.

Звісно це порівняння навіює сум, але головне, що ВОНИ були вдома і разом. Правда, гроші від продажу Кіриного будиночка, що так і не знадобились для операції – миттю розтанули на ліки. Та Буянови й тут не здалися. Вони обоє працювали тим, що в багатьох відсутнє... Головою! Кіра продовжила переклади українською й повернулась до блогерства. Не соромлячись, Буянови розповідали в мережі таким же постраждалим в аваріях людям, як вижити та не зламатись. Тимур Анварович допомагав студентам з курсовими та дипломними роботами. А студентка Буянова настирливо продовжувала своє заочне навчання і впевнено підходила до випускного року. Взагалі в боротьбі за нормальне життя час йде важко, але швидко. Найтяжчою видалась слизька зима. Та з першими променями весняного сонця просинається не тільки природа, а й до людей надходять нові сили.

Весь час працюючи над своїм тілом, в березні Тимур Буянов вперше зіп’явся на ще слабкі ноги. Але він мав намір нормально ходити й зупинити адвоката на шляху до цього бажання не могло нічого в світі. А головне, коли він дивився в ті вірні й закохані смарагдові очі – то забував про слабкість і біль та знав, що обов’язково танцюватиме з Нею...

П’яниця-каскадер кинув пити, бо відбував покарання на звичайній зоні. А в жіночій колонії сиділа, за свій «жарт» над колишнім чоловіком, Вікторія Буянова. Син Тимура та Вікторії не повернувся додому зі Сполученого Королівства, бо вже мав там свою родину. І Тимур Буянов по праву вважав себе дідусем маленького Кевіна. А Саманта, що була присутня на навчанні в Лондонському університеті права – тепер кваліфіковано перекладала з купки в купку кримінальні справи, що з'являлись в роботі контори «Корсун і син» та відповідала на дзвінки.

Одного яскравого травневого ранку сусіди висотки страшенно зраділи, бо побачили свого відомого пожильця, хоч і з палицею в руці, але під ручку з чарівною маленькою дружиною. Тимур ходив поки не дуже вправно, але ж ходив! І сьогодні, на своїх двох, він милувався високим весняним небом. Навколо все квітло й розносило такі неймовірно солодкі аромати, що серце саме рвалося з грудей та співало.

Наразі Тимур пригорнув до себе Кіру й піднесено сказав:

– З весною тебе, моя кохана колібрі! Ми пройшли вже такі тяжкі випробування, що доля просто зобов'язана надалі дарувати нам щастя та блаженство довгі роки. Хоча в найскрутніші хвилини, завдяки твоєму промінцеві у пітьмі, я б ні за що не здався.

– Тобто я можу розраховувати, мій коханий адвокате, на весняні квіти в подарунок? – жартувала Кіра, коли вони проходили повз їх знакове місце: сміттєві баки у дворі.

– Звісно можете, моя красуне! – притис дружину за плеченько Тимур. – Треба якось на річницю нашої зустрічі прикрасити їх. Уявляєш: люди виходять викинути сміття, а баки обвішані різноколірними кульками...

– Та ми можемо й не чекати до річниці, бо в нас з тобою вже свято, – дістала Кіра Буянова з кишені маленьку штучку, від якої втрачають розум багато чоловіків і жінок, коли побачать. Ось і Тимур Буянов зупинився десь в тому місці, де ЇЇ вперше зустрів та скрикнув від неймовірного щастя... Адже з крихітного віконця до них говорила Доля: «Тепер ви точно станете батьками!»

І вже нічого у світі не перешкодить цим двом, сильним духом, людям бути найщасливішими на землі!