Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

в тих. Але на думку корінної гременчанки Лариси Леонідівни Яременко, воно, передмістя, виконувало для міста ту ж саму функцію, що й шкіра для людини. Воно захищало, фільтрувало, перетворювало, але — Боже ж мій! — якого лише бруду при цьому тут не залишалося!

Звісно, як і дніпровська вода — шкіру, так і час мив та чистив ці райони, згодом вони ставали статечними, розважливими, бо перетворювались на внутрішні частини міста. Перетравлювались ним, заростали жирком. Але перед ними виникали нові й нові, колись незграбні, колись одноповерхові, забудови. Місто росло. І якщо раніше передмістя нагадували засалену, занедбану шкіру безпробудного п’янички, то зараз вони все більше й більше вкривалися красивими й крутими, яскраво-червоними дахами поважних маєтків.

Але річ в тому, що і рум’янець на тій же самій шкірі часто-густо є ознакою не козацького здоров’я, а важкої хвороби. І того, що провіщали червоні дахи передмість, Лариса для себе ще не визначила.

Дамба закінчилася й прямий відтінок автотраси на мить здався голкою шприца, встромленого в заміські краєвиди. Позаду раптом декілька разів коротко й хрипкувато прозвучав сигнал сирени. Наче собака загавкав. Лариса зиркнула в дзеркальце заднього огляду. А це що таке?!

Патрульна міліцейська машина почала обганяти сріблясту «шкоду», порівнялася із нею і з напіввідчиненої бокової шибки з’явилася рука, що владним жестом вказала на узбіччя. Чим зобов’язана?

Це ж саме запитання Лариса повторила вголос, коли молоденький старшина, козирнувши, попросив її документи.

— Я щось порушила? — з незрозумілою навіть для самої себе тривогою запитала в нього жінка.

— В сенсі дорожнього руху, здається, нічого. Але ж ми і не ДАІ.

— Тим більше!

— Яременко Лариса Леонідівна? — не звертаючи уваги на її тон, запитав старшина. І не чекаючи відповіді, сунув її права до своєї кишені. А потім відчинив дверцята «шкоди»: — Посуньтесь, будь ласка.

— Що-о-о-о!?!

— Посуньтесь, кажу. Я машину поведу.

— Та з якого це дива?!

— З того, що ви, здається, здійснюєте спробу втечі з міста.

— Я? Спробу?!

— Доведеться повернутися, громадянко Яременко. Маю наказ доставити вас до міськвідділу. До слідчого Дейка. Здається, громадяночко, йому дуже кортить офіційно взяти у вас підписку про невиїзд.

VI

— Ні, ну в натурі аццкій отжиг, — торохкотіла Тамарка, коли вони топали по східцях: ліфт чомусь не працював. — Мені її так шкода, так шкода!

— Та так же, так, — односкладово відповідав Артем, у напіввуха слухаючи це торохкотіння: шкіра на обличчі спітніла і рубці, що тільки-но розпочали заживлюватися, ятрило не на жарт.

— Таку жінку ухайдокали! Хоч до мозкодаву її вези!

— Та так же, так.

— А та студентка?! Ваще вагонь, — не вгавала подруга. — Це ж треба таку бошку мати: у її то роки землі на стопіцот тисяч баксів накомуніздити! І все — тіп-топ.

— Та так же, так.

— А в тебе, Арте, все по життю непруха. То туди несе, де…

— Слухай, матильдо, — врешті решт, не витримав Бутейко, — дістала! Помовчи хоч трохи. І, взагалі, якщо щось не подобається, то якого за мною тягаєшся?

— Скільки разів прохала не називати мене «матильдою», — строго мовила Тамара, зупиняючись біля потрібних дверей. — Не гарне це слово. — Артем тільки й того, що головою покрутив. — А що за тобою… Тебе лише без догляду залиш, Темко, так відразу від лікарняного ліжка відшкрябати доведеться.

І натиснула кнопку дзвоника.

Двері відчинялися повільно й знехотя. Вкрай зморено двері відчинялися. І жіночка, що виникла на порозі, теж виглядала вкрай змореною. Важко хворою. Без косметики, з недбало прибраним волоссям, в якомусь полинялому халатику, накинутому просто на голе тіло і з мобільним телефоном, що на шнурочку бовтався поміж грудей.

«Наче розп’яття у виснаженої спокутою грішниці», — майнуло в Тамарки, а вголос вона заспівала:

— Доброго дня, Ларисо Леонідівно! Це ми, Ларисо Леонідівно! Можна до вас, Ларисо Леонідівно?

Артем мовчки і якось надзвичайно по-дорослому посунув рукою свою подругу вбік і кахикнув:

— Ми, здається, знайшли, Ларисо Леонідівно…

Але навіть при цих словах і досі головна редакторка телекомпанії «Рандеву» не виявила жодних ознак хоч якогось збудження. Навпаки, повільно-повільно випростала руку й легенько доторкнулась до обличчя Артема.

— Болить? — спитала.

Тамара жалісно дивилася на них.

— Та ні, Ларисо Леонідівно, — зніяковів юнак. — Вже відболіло. Зараз так — залишкові явища.

Яременко зловила погляд Тамари, ледь насупилась і відсторонилася, пропускаючи гостей.

— Проходьте, проходьте. Не роззувайтеся. Давайте просто на кухню. Чай пити будемо.

Вигляд у кухні був похмурий. Чи то через зачинені жалюзі, а чи то через безлад на столі, посеред якого височилась майже повна пляшка коньяку й були розкидані обгортки шоколадних цукерок. Біля блюдечка з десятком підсохлих дольок лимону лежали упаковки якихось таблеток. Упаковки були цілими й неушкодженими. Лимонні дольки не торканими.

— Зараз, зараз, — уповільненою тінню рухалась Яременко. — Зараз я зі столу приберу.

Тамара з Артемом обмінялися швидкими поглядами, а потім хлопець рвучко відчинив жалюзі, а дівчина відсторонила господарку від столу:

— Сідайте, Ларисо Леонідівно, ми самі.

Та хотіла щось сказати, але потім кволо махнула рукою та й примостилася з краєчку стільця. Наче бігти кудись готова була першої-ліпшої миті.

За декілька хвилин на кухні стало і чистіше, і свіжіше, й затишніше, а Артем, що чаклував біля плити над чайником, доповідав:

— Отже, Ларисо Леонідівно, як ото вирахували ви, що усі негаразди наші з сюжету Веселина розпочались, то й розпочали ми на ваше прохання копати в цьому напрямку. Раїса Павлівна, звісно, дуже допомагала. Не деяких депутатів міськради вийшла…

— І виявилось, Ларисо Леонідівно, — перебила його Тамара, яка терпіти не терпіла чоловічу грунтовну послідовність, — що на ділянку під книгарнею претендує така собі приватна підприємниця Чугайстер Варвара — ну й погоняло! — Опанасівна. В неї, виявляється, вже декілька гектарів землі в різних районах Гременця придбано. Але найцікавішим…

— Найцікавішим, — знову втрутився Бутейко і Тамара ображено закопилила губу, — виявилося те, що років цій Варварі Опанасівні від народження двадцять і є вона студенткою нашого Інституту економіки та новітніх технологій.

«Підставка, — збайдужіло подумала Лариса, — явна підставка. З’ясувати в наших болотах те, хто є справжнім власником купин, часто-густо просто неможливо. Але дітлашня попрацювала на совість».

— Спасибі, — виліпила губи в посмішку, — величезне спасибі…

— Та чого там! — задоволено розплився було Бутейко й відразу ж скривився: рубці роз’ятрив. — Це ж тільки початок. От ми не сьогодні-завтра оту Варвару Опанасівну відловимо й…

— Ні-ні! — випросталася Лариса Леонідівна, хитнувши на грудях розп’яття мобільника. — І думати киньте! Далі я сама.

«Та що ти сама в своєму стані зробити можеш?!» — подумала гірко.

— Земельні питання — серйозні питання, — мовила в голос. — В усі часи.