Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— Вибач, але… Але, що ти можеш знати про кохання?

— Я знаю про нього усе, що знаєте ви, — ще більш ображено мовило місто.

— Тобто, нічого.

— Та як же?!..

— Та так же. Адже ми й самі досі не розібралися в цьому, часто-густо плутаючи кохання та любов.

— Та хіба ж це не одне й те саме?!?

Лариса завмерла навколо парапету. Під нею, на відстані метрів у сорок, плазував у вічність Дніпро-Славутич. Його волога шкіра виблискувала в невірному нічному сяєві.

— Чого ж ви мовчите? — не вгавав Гременець. — Адже он навіть одна з ваших найголовніших ідей, яку ви виявляється, облаштовуєте знаннями, прямо каже, що кохання є Бог.

— Бог є любов, — вкрай зморено поправила його Лариса.

— А яка різниця?!

— Розумієш… — потерла рукою лоба Лариса: зараз!.. зараз… зараз… — Тут така різниця, як між кількістю та якістю. Та ще й нас з дитинства привчають жити у бінарному світі: добро — зло.

— Правильно. Бо ж діалектика. Двійчаста математика. Цифрова електроніка.

— Отож… І ти туди ж… А цифровий світ «добро-зло» є плаский світ. Мертвий. Зомбі-світ. І стає він об’ємним, щоб ти знав, лише тоді, коли між цими двома полюсами з’являється третя складова — любов. Чим її менше — більше зла. І навпаки. Це не діалектика. Це — тріалектика, друже.

Зараз… зараз… зараз…

— Тобто, абсолютне кохання є абсолютним добром?

— Ох, не знаю, — хапонула повітря Лариса, намагаючись вгамувати тремтіння, яке розпочинало трусити все її тіло. — Кажу ж, справа не в кількості, а в якості. Здається, що закоханий диявол має наближатися до Бога. Але куди тоді несе закоханого Бога?! От якби той самий диявол торкнувся любові… Адже кохання є річ, спрямована всередину. Любов — назовні. Що й куди спрямоване в тебе, Гременцю?

— Ларисо Леонідівно, — раптом тихо-тихо запитало місто, — для чого ви там зупинилися?

— Ти зрозумів? — Лариса щосили вчепилася лівицею в парапет, а правицею до хрумтіння черепу втиснула мобілку у вухо. — А тепер слухай уважно. Якщо зараз хоча б одна машина зупиниться хоча б за десять метрів від мене, я миттєво кинусь униз. Якщо ж ні… Я все одне кинусь униз. Бо це — вихід. А, можливо, й вхід.

— Який вихід? Який вхід!? — захвилювався Гременець. — Подумайте про мене. Про себе. Про… Про свою майбутню дитину, нарешті, подумайте!

— С-сука ти, Гременцю! — аж обпалило серце Яременко. — Саме для неї я це й роблю. Бо краще існувати «не», ніж існувати «в». В цифровому шлюбі з тобою, наприклад. Чи з Полтавою. Чи з Копенгагеном. З усіма тими, хто ставиться до людини, як до волосинки, яку можна вирвати чи обрізати, якщо росте вона не на тому місці… Як до дитячої ляльки… Грєбньов… Шестун… Негода… Це лише початок, Гременцю?

— Ларисо Леонідівно!..

— Заткнись! Я звільняю тебе від твого великого кохання. Бо тоді, може, в тобі знайдеться хоч малесеньке місце для любові. І… І якби в тебе були свої діти…

— Та як я можу?!?

— Думай, гаденя, вигадуй. — Лариса відчула, що в неї вже почав вповзати байдужий нічний холод. Зітхнула. Можливо, востаннє. — Може, додумаєшся, що ідея кохання — вічне безмежжя. Ідея любові — безмежна вічність. Ти ще ж дитина, Гременцю. А головна робота дитини — вигадувати своє майбутнє. І не дозволяй нікому робити це за тебе. Навіть найулюбленішим істотам.

— Ларисо-о-о!!!

— Все. Втім… Послухай, Гременцю, дозволь мені переговорити з Романом. В останній раз. Дозволь, а?..

Виструнчена жіноча постать вібрувала на парапеті мосту, що струною натягнувся між небом та землею. А вниз за течією Дніпра, за Чорним морем, за Босфором та Суецем, в далекому Індійському океані, на розпеченій палубі захопленого судна Роман напружено втупився в ствол пістолета, спрямованого просто на нього.

«Ну, от і все!» — подумав.

Краєм ока вловив якийсь рух і ледь здійняв очі над головою пірата. Зв’язка залізних діжок, принайтована на талю, раптом повільно зрушила з місця і почала безшумно падати просто на його супротивника. Швидше… швидше… швидше… Наче ставлячи останню крапку в якійсь сумній та неймовірній історії.

Листопад—грудень 2008 р.