Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

Олесь Ульяненко (справжнє ім’я Олександр Ульянов; 1962–2010) — найрадикальніший і найжорсткіший, скандальний і непередбачуваний український письменник, автор понад 20 романів. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «Сталінка. Дофін Сатани», «Жінка його мрії», «Квіти Содому», трилогія «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима».
«Знак Саваофа» (2006) — роман про те, як Російська православна церква заважає будувати греко-католицький храм. Жорстко і з неабияким знанням справи Олесь Ульяненко змальовує побут панотців Києво-Печерської лаври, розкриває кримінальну суть діяльності цієї конфесії на території України та злочинницькі й збоченські нахили її керманичів.
За цей роман письменника багато років переслідували, і йшлося навіть про те, щоби піддати його анафемі. Але це було неможливо, бо Ульяненко вже сам вийшов із пастви РПЦ. Він проголосив анафему перший, його анафема — «Знак Саваофа».

Посвячується Григорію Гусейнову

Без ризи вiн аж нiяк не мiг, у нього нiчого не виходило. Збудження, сокровенне та торжественне, що находило на нього, коли перед ним повставав золотокучерявий келiйник, одягнений у сутану, дiставало таких висот, що преподобний отець Авакумiй не втримувався, падав на колiна i пророчим голосом клекотiв на всю келiю:

— О! Одумайтеся! Бачу знак вишнiй! О, одумайся!

Так вiн робив на колiнах довге коло, пiдтикаючи свою патрiаршу мантiю, осiнивши себе хрестом, ухопившись за груди, падав на пухкi пропахченi перини, шепочучи в нестямному запалi, закочуючи очi, i плакав тонким пронизливим голоском, аж доки руки, теплi й нiжнi, майже дитячi, не починали гладити йому бороду, плечi, витирати сльози; цi долоньки з м’якенькими подушечками хутко, вправно бiгали обвислими складками тiла, що нагадувало жовте свиняче сало, — не оминаючи найтаємнiших, навiть потворних дiлянок, уражених хворобою, але останнє найбiльше нагадувало про швидкоплиннiсть життя, тлiння вiд пролежнiв тiла, з кублами опаришiв на спинi, а тому швидше збуджувало його плоть, що поступово в’яне.

— Розоблачи мене, дитя. Розоблачи… Бо в любовi немає грiха… все, що є, то вiд нього, вiд Господа нашого… Знак Саваофа… Так… Так…

Ще в семiнарiї, коли преподобний громогласно примусив його пiдняти сутану i показати ноги, отець, а тодi семiнарист Авакумiй, шаленiючи, стяг одежi через голову, ледь не переусердствував, бо аж настоятель обмахнувся широким опашистим хрестом: ноги мокрi вiд сперми. А вiн стояв перед отцем, показуючи нижню губу, в чому був, — лагiдний i рожевий, розвернувшись трохи боком: в овальну вiконницю летiли разом з пилюкою жовтi пучки свiтла, стояла свiжа, хрумка, як стигле яблуко, погожа осiнь. Отець-настоятель був трохи снобом: той чудесний життєвий момент медом наповнював його душу, але часто змiнювався згiрклим тупим розчаруванням, наче доводячи, що немає в цьому свiтi пристанку для людської втiхи та щастя. Тодi, того дня, коли у повiтрi висiли запахи яблук i завезеного винограду, вiн iшов прямою, як стрiла, вулицею, назустрiч червоному диску сонця, ламаючи, мов ту хлiбину, задоволення, щось прекрасне, що розквiтало рiзноколiрними квiтами, яких, видавалося, зовсiм не було у життi. Пiсля кiлькох годин безцiльного блукання вулицями, освiтленими жовтими лiхтарями з пробитими круглими плафонами, вiн несподiвано глянув на небо i вiдчув несказанну радiсть; i почуття провини його зовсiм вже не мучило, хоча слiпа пiдсвiдомiсть намагалася поставити його почуття на своє природне мiсце. Але радiсть, несказанна радiсть… Це вiдгонило протухлими оселедцями, iржавою оманою. Свiт надто жорстокий, щоб слухати солодкуватi чи то солодiйськi пiвчi завивання попiв, виряханих, наче новорiчнi ялинки. I тодi отець мало вiрив у присутнiсть Бога. Але з часом до будь-якої роботи звикаєш: тiльки думки пропливали скаламученою водою, тягнучи на свинцевих хвилях шматки криги. Треба вiрити в абсурдну швидкоплиннiсть рiки, бо вона нiколи не перестане iснувати, людська думка i життя — то тiльки вiддзеркалення рокiв i часу. Як i камiння. Нiмий багатовiчний свiдок. Життя вiдбирає час надто швидко, щоб поставити тебе перед Творцем. На розi Червоноармiйської, бiля собору, де цигикали i фальшивили на органах, його пронесло, з кров’ю, та так, що вiн не мiг сiсти, а стовбичив, тупо спостерiгаючи, як тепла червоно-жовта рiдина збiгає по литках. I втихомиривши бiль, вiн просидiв на лавцi, стиснувши долонi, скiмлячи, як побите щеня.

Зараз, коли до нього пiдiйшов келiйник Зосима, вiн нервово обмацав кожну його складку, погладив по головi, покахикуючи та пирхаючи слиною, i констатував про себе, що зараз вiн, Авакумiй, зовсiм вже не той, напевне, тому i починає все передчасно. Пошвидше, але пiдготовувався дотошно i вперто, наче ювелiр. Тому вiдсторонив тендiтного, з впалими грудьми, але мiцними гладенькими ногами, виголеним задом, синiми бездонними, посмикнутими сизим серпанком очима Зосиму своєю широкою долонею i сказав:

— Дитя, ти, кажуть, в миру був спiваком… — i, не чекаючи, коли той вiдповiсть, загудiв грудним добродушним баритоном: — Так заспiвай. Заспiвай, отроче. Потiш мене задля любовi нашої. I… — але про Бога умовчав.

I Зося заспiвав приємним кастрацьким голосом про тугу кохання, про безталанне життя, переходячи в такт кивкам Авакумiя, в якого тремтiло воло, i вiн вичiкував, коли по ледь вловимому знаку той пiднiме руки, рiзко переверне i замахає долонями — вгору i вниз, вгору i вниз. Тодi Зося починав поволi стягувати одяг. Потiм вiн цiлував отцю ноги, далi вище, пiдтикаючи сутану. Авакумiй стогнав, плакав i тремтiв усім тiлом, — нарештi вiн, трусячи черевом, клав Зосиму на перини, животом донизу, мастив сiдницi чимось запашним i навалювався зверху. Якраз у цю хвилину, коли отець вже розпалився, а Зосима попискував i просив ще та ще, заскочила сестра Акiнья. I сказала:

— О Господи!

Авакумiй злiз, хилитаючи головою, став, у чому був, обтрусив та витер простирадлом член i поманив Акiнью вказiвним крючкуватим пальцем з ребристим, загнутим наприкiнцi нiгтем.

— Ану, подойди, сестро, сюда.

Вона пiдiйшла до нього з витрiщеними поросячими очицями, маленька i кругла вiд нездорового монастирського жиру, колись вона працювала у колгоспi завскладом, прокралася. Була молодшою, то її вподобав якийсь отець, а так користалася вся чорнориза братiя.

— Стучать надо, алi самой прiспiчiло?

— Да я стучала, святейший…

— Ага… Ага… Ага…

Дужi руки отця-настоятеля надушили плечi, поставили її на колiна, перш нiж вона встигла щось пролепетати, карк її хряснув, голова безпомiчно, як у курки, повисла на шиї. Зося, тобто Зосима, пiдтиснувши колiна, вицокуючи зубами, дивився з купи перин, як вона сiпається на пiдлозi, у густiй калюжi свiтла, гребеться ногами, а над нею сопить жерлами нiздрiв Авакумiй, харчить разом з Акiньєю. Не довго думаючи, вiн шурхнув за спиною i кинувся довгими лавринськими коридорами в пекуче лiто. Вiн втiкав що є сили, натягуючи на ходу одяг, i вже чув, вискочивши за стiни Лаври, як хтось ґвалтує, кричить, щоб тримали вбивцю. Позаду, в лавринських дворах, розганяючи луну, фуркнув двигун авто. Вiн заскочив у провулок, вже добiг ринку, побiг Кловським узвозом, натикаючись у солодкiй сонячнiй патоцi передполудня на зайнятих