Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

до самого кiбчика. Жiнка перехопила погляд, вiдвела очi й продовжувала наминати тiстечко, потiм рвучко взяла до рук меню, закрила обличчя. Iлона ще якусь секунду спостерiгала за нею краєм ока, а далi втягнулася в безтурботну балачку Святика: щось про комерцiю, про одинадцяте серпня, щось про майбутнє, а основне — падiння долара. Вiн мав великий чин у банкiвських структурах, сам тримав банк, а тому на вулицi стовбичив цiлий джип з охороною. Iлона дивилася на нього, пропускала слова, подумки тамуючи збудження, яке викликала густо набiлена жiнка з синiми, розумними, майже чоловiчими очима. Пройшла якась хвилина, i вона вiдчула нудьгу, але зовсiм iншого ґатунку. Це радше був iнстинкт, котрий джгутиками вловив щось непоправне. Вона пiдвела голову, мовби ненароком глянула у бiк жiнки. I в ту хвилину та жiнка з густим шаром бiлила пiднялася, вiдкинула меню, стала на повен зрiст i вистрiлила прямо Святиковi в обличчя з дивної зброї, швидше саморобної, а потiм подалася до виходу, рiзко повернула в напрямку кухнi й, не зчиняючи галасу, зникла серед кухарiв та дiвчат у яскравих кiмоно, а Святик з простреленою головою, завалившись на стiл, лежав, i кров разом з мiзками витiкала на його шістсотдоларовi черевики. Iлона нiчого не зробила, нiчого не сказала, а тiльки прикрила серветкою рота, подумала: нарештi те сталося, нарештi я здихалася його, а потiм яскраво стрельнуло, вибухнуло в головi, що жiнкою був не хто iнший, як Андрюха Лямур. Вона зрозумiла, що все їй наскучило, що Андрюха, навiть цього разу, виявився на її боцi, сам того не вiдаючи.

З того дня вона жила життям гейшi. Iлона потопала у схiдних розкошах, щедро розтринькуючи батькiвськi та Борисовi грошi, її кохали вузькоокi, тендiтнi i покiрнi китайськi, японськi, здебiльшого в’єтнамськi дiвчата, її захоплювала, заповнювала глибокi впадини мозку покора. Дiвчатка з пружними, майже дитячими сiдничками, з маленькими грудьми, якi не знали ще чоловiкiв. Життя її набирало нових обертiв — це її схiдне життя. Воно вiддаляло вiд усiх, наближаючи до чогось глибшого. Принаймнi їй так хотiлося думати, а коли думаєш, то воно приходить. Але скоро i це їй швидко набридло. Тож того дня, коли жовтi квiти колисалися по всiй Соснiвцi, Iлона замовила квиток до Парижа, вже маючи оформленi документи, i зараз неквапом збиралася в аеропорт. Вона нiчого не знала про Андрюху Лямура, i, напевне, їй було байдуже, хоча передбачалося, що, можливо, обличчя її перекосить вiд жаху. Служниця збирала речi, а вона сидiла гола в крiслi й курила, пiдставляючи обличчя пiд сонце, що щедро, разом з вiтром, заповнювало всi кiмнати. Служниця вiдкрила вiкно: над Соснiвкою котили бiлi рафiнаднi хмари. Вищали гойдалки. Звучала приглушена музика. Замуркав мобiльний телефон, але вона навiть не повела бровою. Служниця подивилася трохи стривожено i сказала:

— Дзвонять.

— Не твоє дiло… Алло… Так… Через три години мене тут не буде, так що приходьте залагодити справи або зараз, або тiльки восени. Що? Менi немає дiла до ваших акцiй. Ранiше треба було думати… Так. Чекаю.

Рiвно через пiвгодини вона спустилася в хол до гостей, накинувши коротенького китайського халатика. Охоронець сидiв на мiсцi, колупаючись зубочисткою в зубах.

— Вадiк, коли ти наберешся… е… культури…

Вадiк здвинув плечима, хотiв щось вiдповiсти, як дверi прочинилися, i вiн якимось дивом поповз разом з плетеним стiльцем на пiдлогу, позiхаючи, хляпаючи ротом, як рибина. Iлона глянула на двох чоловiкiв, ще на чотирьох, що топтались у передпокої, широко вiдкритими очима випромiнила подив, але не страх. Одного чоловiка вона впiзнала: вiн був пiдручним у Бориса, доки не втiк до Лямура.

— Що вам треба?

— Хм. Нiчого особливого. Тебе i твою кодлу.

— Де Андрiй?

— Там, куди ти його вiдправила.

Халат розiйшовся на грудях. Зараз вона таки зрозумiла, як бiлiють її губи. Однiєю рукою вона намагалася натиснути на дзвоник, який викликає охорону, але рука безпомiчно падала, пiднiмалася i обвисала мертвими кистями.

— Кiнчай її, Редi.

Пострiл кидонув її на пiдлогу, але вона звелася, стала на колiна, харкаючи кров’ю на простягнуту долоню; губи у неї ворушилися двома кольоровими намистинами.

— Живуча, — сказав Редi й зробив пострiл у голову, а вона навiть ще встигла ухопитися за думку, що в трунi виглядатиме не зовсiм ефектно. I завалилася обличчям на паркет, хряснувши наостанок зламаним носом. Редi пiднявся i покликав служницю. Та стояла з валiзою, i вiн якусь хвилину повагався, потiм сказав:

— Вибач!

Вiн убив її швидко, з одного пострiлу, а потiм пiшов шукати батька Iлони. Старого вiн знайшов бiля басейну. Той читав, трусячи головою, в iнвалiдному крiслi. Охоронцi сидiли з нiмими рацiями, розкидавши дебелi ноги. Цього разу Редi стрiляв з автомата «Узi», косячи декоративний сад i людей. За п’ять хвилин все було скiнчено. Вiн закурив, розтягнув вологу огарку, потiм набрав номер на мобiльнику:

— Все о’кей. Ми їдемо. Папери будуть за годину.

Надворi над Соснiвкою пливли рафiнадом хмари, трiпотiли голiвками жовтi квiти, було багато сонця i вiтру.

А наступним днем ми прокинулися вiд того, що хтось б’є у дзвiн. Цей звук, зовсiм не подiбний на звуки монастирської дзвiницi, розбудив, захвилював нас i вигнав цiкавих на вулицi. I всi побачили, як Лаврентiй, одягнений священиком, курить ладан i благословляє каплицю. I народ стоїть проти сонця, чекаючи, коли прочиняться дверi храму.

Оглавление I II III IV V