Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

навчився концентрувати електроенергію, потім — виплескувати її в навколишнє середовище, а зараз всерйоз зайнявся інфразвуковими коливаннями. Адже давно відомо, що вони викликають в людських одиниць неусвідомлені панічні відчуття.

— Та віддайте ж телефон! — нарешті грубо смикнула Ларису за рукав людська одиниця юнацького віку: жінка аж поточилася.

— Віддайте йому телефон, — почулося в слухавці.

— Ні-і-і-і!!! — вивернула себе криком Лариса, намагаючись втримати в руці апарат, котрий виривав у неї молодик.

І оточуючий натовп, що почав було відносно заспокоюватись, знову колихнувся спрямованими на них, зляканими обличчями.

А хлопчина вже видирав таки свою мобілку з рук Яременко і… І потім вражено застигав, розгублено дивлячись на дисплей і повільно підносячи телефон до вуха:

— Так… Так, мамо… А як же я?.. Що?!? Ну, предки, ви даєте!!! Ох, які ви в мене класні, предки! Добре, добре… Звісно… Ну, я побіг.

І, подивившись на Ларису Леонідівну якимись весело-ошаленілими очима, він протягнув їй мобільник:

— Вибачте. Що ж ви не сказали, що з матінкою розмовляєте? А чого я вас не знаю? — і не очікуючи відповідей на свої запитання, радісно труснув головою: — Вона сказала, щоб вам телефон залишив. Мене вдома новий чекає. Наворочений. Ва-а-ау!! — загорлав та й кинувся до виходу. — Ох, і вчасно я на канікули приїхав! — лунало вже звідкілясь з вулиці.

— Почекай! — тіпнулась було за ним Лариса, мимохіть здіймаючи слухавку.

— Бачите? — запитав голос. — Але це ще не все…

З дверей, що вели до службових приміщень, викотився огрядний дядько, поряд з яким дріботіла сухенька жіночка в білому халаті:

— Лариса Леонідівна! Ларисо Леонідівно! — захлинаючись та перебиваючи одне одного, кричали вони на бігу. — Як ви почуваєтесь? Яка допомога вам потрібна?

— Пані в мисливському одязі, — сунув з іншого боку якийсь жевжик з лейбою відомої фірми просто на грудях, — маю повідомити вам чудову звістку. Ви виграли в нашій народній лотереї і отримаєте…

— Яременко? — відсував його в бік кремезний чолов’яга міцного шоферського вигляду. — Маю відвезти вас додому. За рахунок таксопарку…

— Припини-и-и!!! — загорлала в слухавку Лариса Леонідівна ще гучніше та відчайдушніше, ніж чверть години тому.

Всі персонажі цієї божевільної лялькової вистави одночасно завмерли, притискаючи до вух свої мобілки. Вочевидь, їм щось наполегливо роз’яснювали і вони, ніяково посміхаючись, поверталися спинами до жінки-мисливця, розіходячись по своїх нагальних справах.

— При-пини, прип-пини, прип-пини… — трусилися губи Лариси, коли вона, ледь пересуваючи негнучкі ноги, виповзала на вулицю, хапала ротом прохолодне повітря й намагалась сховатися від усіх випадкових поглядів усіх випадкових перехожих.

— Заспокойтеся, Ларисо Леонідівно. Я просто хотів показати вам рівень своїх можливостей. Якщо забажаєте, то просто зараз вам зателефонують з будь-якого, за вашим вибором, столичного телеканалу й запропонують цікаву та захоплюючу роботу…

— Прип-пини…

— Я… Я кохаю вас, Ларисо Леонідівно. І я, на відміну від вашого чоловіка, можу перетворити ваше життя на справжній рай. Будь-яка ваша думка матеріалізуватиметься, бажання виконуватиметься…

— В мене є лише одне бажання. І ти його знаєш.

— Ларисо… Можна вас так називати? — Жінка промовчала й голос прийняв це за знак згоди. — Ларисо, це одне єдине, чого я не бажаю виконувати. Я кохаю вас. А не Романа Юхимовича.

— Стоп! — раптом вигукнула Яременко, широко розплющуючи очі. — Стоп… То це ти?.. На «Форум»?.. Ти?!

Голос мовчав.

— Ідіот… Кретин!.. Дебіл мобільний!!! — з кожним словом підвищувала голос Лариса, здіймаючи обличчя до зоряно-байдужої небесної прірви. — Рай, кажеш, влаштувати ти можеш? Та що ти знаєш про нього, про рай?! Ти, одинак?! Ми з Громкою вдвох були в пеклі й видерлися з нього, бо знали, що вихід з нього веде в одному напрямку — саме до раю. А куди ж веде один єдиний вихід з едему? Для кожного з нас?

Налякані зорі завмерли на межі провалля.

— І, взагалі, тебе немає. Ти — витвір моєї хворої уяви. Я дійсно хвора. Мені дійсно потрібно лікуватися.

— Я?.. Я — витвір уяви?! Я можу ще погодитись з тим, що я є вашим спільним витвором, але не з тим, що… Вам ще раз продемонструвати те, що може ваша уява?

Лариса опустила голову, зацьковано роззираючись по боках. Біля автовокзалу спостерігалася тривожна метушня. Звідкись взялися карети «швидкої», міліцейські машини занепокоєно блимали синіми мигалками, ніхто нічого не розумів і всі шукали отого самого розуміння. Рятівного розуміння. Не уявного.

— Гаразд, — схлипнула Лариса, усвідомивши, що програла. Остаточно й безповоротно. — Чого ви хочете від мене?

— Поки що йдіть додому, Ларисо. Довіртеся лікарям та своїм друзям. Мобільний телефон завжди майте при собі… Ну, скажіть відверто, невже ви думали, що я вас не знайду, якщо ви покинете мене?

Зрозумівши, що сталося з Романом, Лариса тепер вже так не думала. Вона зараз думала про інше. І все більше впевнювалася в тому, що оте «інше» і є справжнім виходом. Остаточним і безповоротним. Нехай навіть особисто для неї це й було виходом в спрямуванні пекла.

— Добре, — видихнула. — Щось голова паморочиться, — пожалілась. І попросила: — А можна я містом… Тобто, вами погуляю. Засиділась я вдома.

— Звісно, звісно, — щиро зрадів голос. — А можна я з вами розмовлятиму? Ми обмінюватимемося знаннями.

— Та куди ж тебе подіти, — несподівано полегшено зітхнула Лариса, звертаючи у провулок, що вів до Чумацького Шляху. — Але зі знаннями в мене сутужно. Куди вже мені до тебе!

— Не скажіть. Розумієте, Ларисо, який парадокс: знань у вас менше, а от працюють вони, за моїми спостереженнями, з набагато вищим коефіцієнтом корисної дії. Чому це так?

— А я знаю?.. Втім, як мені здається, самі знання — річ другорядна. Вони стають в нагоді лише тоді, коли є ідея. Аби змусити оту ідею запрацювати. В тебе є ідея?

— В мене є кохання!

— Кохання?! — нервово розсміялася Яременко, відчуваючи, що мимовільно стишує ходу: ноги ставали просто ватяними. Здається, це буде важче, ніж вона очікувала.

Вона вийшла на Чумацький Шлях. З близького схилу Грюківського мосту по ньому з’їжджали машини. Начебто із зоряних небес на грішну землю з’їжджали. Лариса пішла тротуаром просто назустріч автомобільному руху. Нагору пішла.

Вище. Вище. Вище. Фари автівок перетворювались на збожеволілі від земної метушні сузір’я. Чи навпаки — сузір’я на фари.

Гременець зростав внизу сяючою лускою усіх своїх освітлених вікон та запалених ліхтарів. Мерехтливий монстр не березі потойбічно чорного Дніпра. Таємничий. Виродливо-красивий. Нескінченно чужий. І нескінченно близький — просто на відстані протягнутої руки.

— А куди це ви йдете, Ларисо? — захвилювалося місто.

— На мосту хочу постояти. Повітрям подихати… Коханим помилуватися, — зовсім вже нервово розсміялася Лариса. Кінцівок вона не відчувала.

— Ви вже вдруге кажете про моє кохання дещо зневажливим тоном, —