Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

Працівниця комунальної сфери й голос втратила від такого нахабства. Лише за декілька секунд і того, що спромоглася проквоктати у спину:

— Швидко мені! Не засиджуйся мені! А то я сама міліцію викличу.

Двадцять хвилин… Скориставшись безкоштовним шматком мила, Лариса ретельно вимила руки й обличчя. Руки висушила електрорушником, обличчя протерла справжнім. Закрутила краї шапчини й зробила з неї щось, схоже на недолугий берет. Підсмикнула одяг, де можна було, підв’язала те, що тільки було можливо. Оглянула себе в дзеркалі: мала вигляд чоловікоподібного волонтера вітчизняних збройних сил жіночої статі. А, може, навіть і прапорщика. Для сільської місцевості зійде. Потім розберемося.

П’ятнадцять хвилин…

— Де тим там? — проквоктало над вухом і в дзеркалі поряд із нею відобразилась знайома вже волонтериха комунального фронту. Судячи із широкої пики, у званні не менш капітана. — О, закінчила вже! Молодець.

І раптом завмерла, пильно вдивляючись у відмите обличчя Лариси. А та теж розгублено скам’яніла, зрозумівши раптом свою помилку. Непоправиму, можливо, помилку.

А в комунальної капітанки очі стали, як оті два блюдця:

— Ой!.. Та це ж… Це ж ви… Лариса Яременко?!

Йо-пе-ре-се-те!!!!

— Та яка Лариса? Яка я Лариса?! — рвучко обернулася, підхоплюючи рюкзак. — Параскою мене звати, — ляпнула, посунувши до виходу.

— Та як же… та як же… — задріботіла за нею жіночка. — Я кожну вашу передачу дивлюся! Бо ж там не лише новини, бо ж там ви опісля погоди рецепти усілякі цікаві розказуєте.

— Помиляєтеся ви, помиляєтесь.

Лариса вже майже бігла по приступках напівпідвального приміщення, а позаду неї комунальна фанатка Гременецьких мобільних новин вже хапала слухавку старенького службового телефону й бризкала комусь слиною:

— Знаєш, кого я тільки-но бачила, знаєш!?..

До автобуса на Дніпропетровськ залишалося десять хвилин.

Лариса розмашистим і дійсно вже чоловічим кроком перетнула вокзальну площу, ковзнула між двох автобусів і заклопотано увійшла до касової зали. Людей було не особливо багато, середньої кількості людей тут було і в Лариси Леонідівни вже почало було відлягати від серця, коли трапилось ЦЕ.

Народ у черзі, до якої наближалась втікачка, зненацька сіпнувся якось синхронно аж до мотрошу, вхопився за свої кишені та сумочки, а акваріумний від зеленкуватого освітлення простір вибухнув сигналами телефонних викликів. Аж вуха заломило. Це було й простісіньке цвірінчання, і фрази з улюблених фільмів, і популярні мелодії. Навіть гімн вимерлого Радянського Союзу полинув з якогось дальнього закутка. Це був електронний зойк Гременця. Або його попереджувальний окрик.

Спочатку люди просто перелякано дивилися одне на одного, потім судомно вихоплювали свої апарати, тиснули на клавіші й… Й зненацька стривожено роззиралися навкруги, наче шукаючи виходу з жахливого підземелля, що швидко заповнювалося страхітливими монстрами. Бо обличчя колишніх байдужих сусідів і по чергам, і лавкам очікування вже болісно викривлялися, морщилися, бгалися від якоїсь внутрішньої огиди і всі вони одночасно й боляче ворочали затерплими шиями та побілілими очима, намагаючись уникнути недобрих косих поглядів.

Той, хто стояв, трохи присів, наче готуючись кудись бігти, той, хто сидів, скочив на рівні, наче роздивляючись щось в далині, а потім залюднений акваріум касової зали на якусь мить завмер, немовбито перекособочуючись перед падінням у бездонну прірву. За височенними, у всю стіну, вікнами зі стручків автобусів посипалися горошини пасажирів, таксисти вистрибували зі своїх легковиків, а один, не зупиняючись, в’їхав просто в ліхтар. Десь щось гупнуло, десь щось дзвякнуло, щось грюкнуло, і дівиці легкої поведінки кинулись врозтіч, перечіпляючись на високих підборах і намагаючись зникнути з цього — ще декілька секунд тому німого — простору, що раптом звернувся до них мовою божевілля.

Вгорі стробоскопом замерехтіти лампи денного світла. І хтось закричав. Тоненько-тоненько.

І враз оскаженілий натовп зненацька вибухнув тваринним ревищем, розкидаючи увсебіч галасливу протоплазму людських тіл. Вона збивалася тромбами біля виходів з приміщення автовокзалу, збурювалась криками і грузько чавила саму себе.

Лариса теж відчула, що зараз зірветься слідом за усіма з вибалушеними очима та розірваним від крику ротом, а тому відкинула в бік свій рюкзак та й, ухопившись обома руками за голову, загорлала чимдуж:

— Припини-и-и-и!!!

І враз стало тихо-тихо. І лампи на стелі вже, здавалось, не мерехтіли. І натовп знову на мить завмер, наче загруз в неприродно-болотяному бурштині освітлення. А потім людські очі поволі розпочали приймати осмислений вигляд.

А Лариса вже вхоплювала за плече якогось юнака в джинсовій куртці, що якраз намагався оминути її, і рвучко розвертала його до себе. Погляд у того ще був порожній. Вона рвучко вирвала з його руки мобілку і видихнула просто в неї:

— Припини…

— Що таке?.. — ойкало навколо. — Що це було?!.. Що це було таке?!?

— Що це було таке? — луною повторила Лариса в слухавку, не очікуючи чогось почути у ній.

Але ртутний, колись — механічний, а тепер просто по-чоловічому важкий, голос їй відповів:

— Демонстрація. Ларисо Леонідівно, я просто вам продемонстрував те, що мене не варто обманювати.

— Що це було таке? — повторила втікачка. Колишня втікачка.

— Маємо причину: останню межу зони досяжності. Досяжності уваги людських одиниць, яку вам ледь не вдалося подолати. Маємо наслідок… Ну, з наслідком трохи складніше. Тут потрібні певні фахові знання.

Потрощений було пізній вечір потроху збирався докупи. Люди недовірливо зиркали одне на одного та уважними, але розгубленими поглядами вдивлялись в свої мобілки. Хоча треба було б навпаки. Юнак, в котрого Лариса вихопила телефон, теж починав приходити до тями.

— Отже, наслідки… Вони теж пов’язані з набуттям певних знань. Я, Ларисо Леонідівно, вчився попереджувати… Повірте, саме так було з Грєбньовим. Навчився карати: Шестун та Русалко, яку врятували лише ваші неконтрольовані дії… І саме через останнє зараз наполегливо вчуся контролювати. Я непоганий учень, Ларисо Леонідівно?

Юнак тер лоба, нерозуміючим поглядом дивлячись на жінку в якомусь напіввійськовому одязі.

— Роззирніться навколо, Ларисо Леонідівно, ви майже усі в мене під контролем. Бо без мобільного зв’язку зараз не обходиться жодна нормальна людина. А ненормальні мене не цікавлять.

Лариса мимохіть прислухалась до поради голосу, натикаючись, врешті решт, на погляд юнака.

— Агов, агов, — слабко запротестував той, — віддайте телефон.

— Авжеж, авжеж, — спробувала Лариса посміхнутися невідомо до кого.

— Погодьтесь, Ларисо Леонідівно, що ви непомітно перетворюєтесь на одну мобільну істоту, — продовжував між тим голос. — Навіть кохаєтесь часто-густо лише в телефонному або віртуальному режимі. Про звичайне живе спілкування я вже й не кажу. Щоправда, є окремі екземпляри, яким потрібно щось інше. Цікаві екземпляри. Ви, наприклад.

— Але навіщо усе це?.. — обвела Лариса лівицею широке півколо, відсторонюючи хлопчину, що вже не на жарт почав дратуватися.

— Я ж кажу, контроль. Адже навчаючись, Ларисо Леонідівно, я ще й винаходжу та експериментую. От раніше