Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

Їх серйозні люди й вирішують. Мало тобі, чи що? — зиркнула на покраяне обличчя Артема.

Той ніяково затупцював на місці.

— От би тачку знайти, з якої в хлопців куляли, — мрійливо протягнула Тамара. — Може, це Варвари Опанасівни тачка? А чого? Якщо вона в такому ніжному віці пів-Гременця скупила, то вже вошиве БМВ…

— А навіщо його шукати? — раптом, втупивши очі в простір, невідомо в кого запитав Артем.

Жінки ж запитально втупилися в нього.

— Я ж тоді, біля міліції, — пояснив хлопець, — плани робив. Ота БМВуха має десь на них бути.

— Ну, Бутейко! — ахнула Тамара. — Завжди казала, що ти — чайник. — І загорлала, кидаючись до плити: — Чайник, чайник виключи!

— Почекайте, почекайте, — спробувала заспокоїти молодь Лариса Леонідівна. — До чого тут БМВ?! Адже, скоріше, це діяли конкуренти цієї Чугайстер. Бо для чого тій, нею ж купленого… вибачте, — зиркнула на молодят, — …кореспондента та залякувати?

— Так просто ж, Ларисо Леонідівно, — захвилювалась непідкупна молода зміна, витираючи на плиті розлитий кип’яток, — знайдемо конкурентів, то зможемо й на Чугайстер натиснути. І навпаки… Теорія симетричної побудови всесвіту… І нехай Маша щось фуркне!.. Ну, Бутейко, ти лантух!.. Дуй в редакцію. Шукай оті свої плани і на млі ока — назад. Правильно, Ларисо Леонідівно?

Та лише руками розвела.

А хвилин за сорок, дивлячись на монітор з зображенням по-хижому приземкуватого авто, вкарбованого в перспективу вулиці, все намагалася щось згадати і ніяк не могла цього зробити. Тамара з Артемом сопли за спиною.

БМВ стояло трохи боком, номери прикривала машина, що припаркувалась попереду, але на правому крилі можна було розрізнити якусь цяточку. Лариса гранично збільшила картинку, але ота цяточка перетворилася лише на туманну плямку. І все.

— Ви оту позначку роздивитися хочете? — зрозумів нарешті Бутейко. І не чекаючи відповіді, запропонував: — А давайте-но я трохи почаклую.

І Лариса мовчки уступила йому своє місце. А за десять хвилин стало зрозумілим, що вона зробила цілком вірно.

— Копать-потеть! — ахнула Тамарка, вдивляючись у невеличке й нечітке зображення на крилі автівки. — Так давайте просто зараз до міліції! Ми ж того баклана враз знайдемо.

— А оце вже давайте я без вас зроблю, — вчительським тоном мовила Яременко. І відразу пом’якшила тон: — Повірте, мене менти краще зрозуміють.

Молодняк розчаровано перезиркувався поміж собою, а Лариса знову й знову косилася на фірмову русалку. Так, саме на фірмову. Бо була «Русалка Ltd» доволі потужною гременецькою бізнес-структурою. І оте БМВ, здається, вона сама десь біля її офісу зустрічала. А помічники Ларисині лише через молодість свою про оту «Русалку» недостатньо знають. І не треба поки що їм більше знати! А то влізуть у невлізуєме.

Випроводивши гостей і найстрогішим чином наказавши їм жодного кроку не робити без її відому, Лариса бухнулась у ванну, відмокаючи й жорсткою мочалкою буквально здираючи з себе відчай та втому. Досить розслаблятись, а того чого б лихого дітлашня не накоїла. Меткі дуже. Поперед мамки в сюжет лізуть. І, взагалі, ще не вечір! Ми ще поберкицькаємося, сестри! Мобілка лежала не віддалік від ванни, просто на килимку біля дверей.

— Доброго дня, Ларисо Леонідівно, — привітався з нею на виході з під’їзду сусіда, що зазвичай при зустрічі лише бурмотів щось незрозуміле.

— Ой, Ларочко, як ви сьогодні виглядаєте чудово! — шкірилися вставними зубами бабці біля наступного під’їзду.

Та що це за диво?!?

Трійко хлопців студентського вигляду — в одного за спиною гітара у чохлі — відверто зацікавлено подивилися на неї, проходячи мимо. Це вже нагадувало старі добрі часи, коли вона щовечора виходила в ефір і її вітали чи не в кожній гременецькій оселі. Але ж як давно це було! Тоді вони з Громкою ще розлучені були.

«Шкода» м’яко рушила з місця. Її проводжала доброзичлива посмішка невідомої жіночки.

«Здається, місто скучало за мною, — неуважно посміхнулася Лариса, — впродовж мого добровільного ув’язнення». Вона ж як тоді вирішила? Є підписка про невиїзд, то отримуйте! Вона навіть з квартири без дозволу не виходитиме. Лишень що три години натискатиме кнопку виклику: «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…»

Від свіжого повітря трохи паморочилось в голові. Гременець пістрявив вибуховими кольорами реклам, святково виблискував лускою вікон, здіймав гребені дахів та мигав зелено-жовто-червоними драконячими очима світлофорів. Не місто, а мультяшний динозавр! Ну, точно занудьгувало!

Ще не вечір, сестри мої, ще не вечір!

«Все не так!..» А оце, Руслано, з якого боку до питання підійти.

— Слухаю, Михайле Ісаковичу.

— Привіт, Ларисо! Як воно здоров’ячко?

— А не дочекаєтесь, Михайле Ісаковичу.

— Ну, Ларисо… Ну, ти знову… Ти краще видужуй, видужуй. Не хвилюйся. Я тобі на два тижні відпустку оформив. За рахунок фірми. Ти, головне, не хворій.

Ото так!!!

— За що ж така честь, Михайле Ісаковичу?

— Ти того… Не іронізуй… Усі ж ми люди… Але й ти теж теєчки… Не треба так на поворотах. Бо ж люди ми усі. Якщо я не так щось сказав, то вибач. Та й права ти була. Бульбашка мильна ота Брусницька.

— Отож, Михайле Ісаковичу. Частіше до дорослих жінок дослухайтеся. Вони ж вам лише доброго зичать.

— От і добре. Ти видужуй скоріше. І ще… Слухай-но, Ларисо, а ти в ефір повернутися не бажаєш? А то я якось повз уваги пропустив. Якщо є таке бажання…

Ні фіга-а-а-а собі!!!

— Михайле Ісаковичу, дорогесенький, воно спасибі, звісно. Але… Але давайте детальніше про це поговоримо, коли я на роботу вийду.

— От і добре, от і добренько. Чекаю.

Ні, вона за час свого спліну явно щось пропустила! Ну, Романе, повернешся ти вже не до щурці паперової, а до телезірки, яка ще й подумає, впускати тебе на поріг чи ні. Вірніше, вже не одна про це думатиме. А радитися з деким стане.

Спокійно, спокійно… Ми обов’язково Громку нашого назад пустимо, поцілуємо, приголубимо… Все-все йому розповімо… У нього все нормально, сонечко, нормально все у Романа. Ти не хвилюйся, не можна тобі, он навіть Маша про це каже. А якби щось трапилось в отих червоних африканських морях, «Украфер» обов’язково повідомив би. Не дивлячись на всю нелюбов до нас.

Спокійно… спокійно… Не можна нам, сонечко, хвилюватися. І так он ледве виповзли. Гаразд, ми всі оті хвилювання наші та творчим процесом, творчим процесом… Журналістським, наприклад, розслідуванням. Воно для Михайла Ісаковича мов контрольний постріл буде. Ні, ми ще труснемо давниною! Наш вихід, сестри!

Давай думати… Отже, маємо: «Русалка Ltd». Бізнес-імперія — ну, з погляду географії удільне бізнес-князівство — Русалко Барбари Пантелеймонівни, вдалої підприємниці й депутатки міської ради. Такій відомій жіночці,