Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

кров розлючено вдарила в голову. Лариса до болючого скреготу зчепила зуби й щосили буквально втиснула апарат в належне місце.

— Алло…

— Ларко, сонечко, привіт, — зацвірінькала слухавка. — Як ся маєш? Я нормально. А погода у вас яка? В нас такий дощара періщить!..

— Оленко, люба, нарешті! Ну, що, взнала?..

— Що?.. А, так… З тебе шоколадка. Ні, краще шоколадний торт! Ти коли в столиці будеш? Місто-герої має потребу в жінках-героїнях, хі-хі. І тоді ми оту чоколядну тортяру…

— Оленко, любаско, я дуже й дуже поспішаю. Ти взнала?

— От, завжди так. Роками не бачимось і відразу кудись поспішаємо…

— Оленко, чесне слово, ввечері передзвоню! На пару годин зависнемо, а поки…

— Ну, гаразд, подруго, пиши… Я через цього твого «Украферу»… Ну й назвочка! «Афера», відчуваєш? Я через нього півміністерства на вуха поставила. А за те, що вони з клієнтами нечемно розмовляють… Тримайся, за стілець, подруго!.. Тутечки, не дивлячись на те, що вони є недержавною структурою, якісь розбори на самій горі пішли. І тепер, подруго, вони лише державною розмовляти за потреби будуть.

— Та не треба було б, — досадливо скривилася Лариса: ну, змусь чиновників Богу молитися! Втім, сама винна. Для чого розповіла? — Не треба… — зітхнула.

— Треба! — несподівано суворим, ледь не чоловічим голосом відповіла подруга. — Це, щоб знала є державна політика. Ну, записуй…

Телефонувати до судноплавної компанії просто від міліції Лариса не змогла фізично. Щоб доїхати до дому чи до редакції не могла морально. Тому завернула біля ринку до тихесенького провулочка Ілліча — треба ж! — і почала надзвонювати до Іллічівська за телефонами, відшуканими державною подругою.

Після набору першого номеру в слухавці щось зашерхотіло та заклацало, наче сигнал продирався якимсь закрутистим лабіринтом, ляскаючи на кожному повороті металевими дверцятам. Лариса хотіла було вже скинути виклик, коли в надрах мобілки особливо гучно клацнуло і знайомий голос відповів:

— Да?

«Ч-чорт!» — миттєво розпашілось обличчя жінки і вона лихоманково таки припинила зв’язок, наче іллічівське мукало могло її побачити. Й впізнати.

Набрала другий номер. В цей раз клацало не такий тривалий час.

— Да?

А, сто болячок в твої печінки! Третій номер… Четвертий… Залишився один. І Лариса зробила перед його набором тривалу паузу. Відчинила бокову шибку. Декілька разів глибоко вдихнула, ретельно промиваючи легені вологим повітрям. Наче хірург — руки водою перед операцією. Зачинила шибку й знову припала до мобілки.

— Да?

— Добрий дєнь. Я хотєла би пєрєговоріть с вашим начальством.

— По какому вопросу?

— М-м-м… — ненавидячи саму себе, промукала Лариса Леонідівна. — По вопросу связі с бортом сухогруза «Форум». Я вчєра звоніла.

— А-а-а… — байдужий голос по вінця наповнився холодним презирством. — К сожалєнію, нічєм помочь нє можем. Начальство в курсє. Связивайтєсь обичними каналами.

— Какімі обичними?! Якими звичайними??? Ви что?.. Зрозумійте, мені терміново…

— Нічєм нє могу помочь. Прієзжайтє в пароходство, может там.

— Почекайте!.. Подождітє, подождітє!.. А на самом суднє, на ньом всьо нормально?

— Сухогруз «Форум» в данноє врємя проходіт Суецкій канал. О нікакіх чрєзвичайних проісшествіях на борту свєдєній нє поступало. До свіданія. Кстаті, у вас очєнь хороший русскій язик.

С-сука! Вірніше, псюра! Ні, кастрат! Жалюгідний кастрований лошак, бодай би ти не знав, що за день сьогодні! І завтра не знав!!!..

До речі, якщо сьогодні виїхати машиною, то завтра можна бути в Іллічівську.

На борту в нього все нормально! Ні, не те щось на борту, не те. Не може Громка з нею так розмовляти, якщо в Суецькому каналі все нормально. Або взагалі не розмовляти.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…»

Лариса затято труснула головою, волосся — увсебіч, губи — тоненька нитка. Рішення було прийнято. І від цього враз стало якось спокійніше.

— Шановний Михайле Ісаковичу, — холодно виціджувала в мобілку, притримуючи її плечем і вирулюючи з провулку Ілліча, — маю вас повідомити, що в зв’язку із сімейними обставинами я беру відпустку за свій рахунок. На декілька днів. Вас прошу лише про одне: офіційно оформити мою заяву опісля мого повернення до Гременця.

— Ларисо!.. Ларисо Леонідівно, ти що, з глузду з’їхала?! Яка така відпустка! Чи не знаєш, яка запарка зараз? Та в нас же виїзна сесія облради на носу! А «Океан Ельзи» приїздіть?.. Ні, ні, Ларисо Леонідівно, жодних за свій рахунок. І за мій, до речі, теж.

— Вельмишановний пане Неймане, мене на час відсутності чудово може замінити Рая Павлівна. Брусницькій щось доручати не раджу — вона лише під вами добре порається.

— Та… та… ти… ви… Звільнена!

— Ну й попутного вам, Михайле Ісаковичу, отого самого та саме отуди! І по саме нікуди.

Пішли ви всі! А чому «всі»? А, так, отой Дейко теж настирливо просив з міста не виїжджати. Порадник анонімний, знову ж… Пішли. Ви. Всі.

Додому заскочила буквально на десять хвилин. Позакидала найнеобхідніше до величезної дорожньої сумки, розсувала по кишенях гроші, кинувши біля люстра в передпокої непотрібну вже кредитну картку, обдивилась уважно в тому ж люстрі та з усіх боків свою постать і, хряснувши дверима, пірнула в кабінку ліфта.

З двору зірвалася аж виснувши гумою коліс і лише на проспекті Чумацький Шлях (колишня — вулиця Пролетарська), перед самим в’їздом на міст, взяла себе в руки. Поспішати, воно теж потрібно «швидомо», як казав Громка. Особливо на швидких дорогах міста з населенням майже в чверть мільйона малосвідомих осіб.

На Грюківському ж мосту, зиркаючи іноді на сумовиту гладінь Дніпра, дивитися на оте саме місто вона й не стала. І через Грюків, затишну лівобережну частину Гременця теж не стала їхати. Відразу звернула на дамбу, залишаючи ліворуч чепурні будиночки передмістя.

Передмістя Гременця — це взагалі була окрема пісня. Яку найкраще було слухати по «Радіо-Шансон», потягуючи пивце в невеличкому прокуреному барі, вщент набитому погано поголеною й не закомплексованою публікою. Ця публіка була останнім прихистком свободи в її майже первісному вигляді, шалому й веселому, не ув’язненому ще асфальтами площ та залізобетоном будівель. Ця свобода не впокорювалась ані чиновникам, ані міліціонерам, ані заїжджим проповідникам, ані власним вожаям. Вона затято існувала сама по собі, не дозволяючи нікому й нічому торкатись своїх традицій і поступово перетворюючи ці традиції на вакуум, а себе — на свою протилежність.

Широкою й тоскною була пісня передмістя. Вовчою.

Лариса, яка провела частину дитинство саме в такому районі, й досі не знала, на чий бік встати. Або тих, хто вважав передмістя куточками звабної — чи звабленої? — природи на відстані простягнутої руки від задушної квартири, або тих, хто вважав їх лиховісними кримінальними джунглями. Частка правди, мабуть, була і в тих, і