Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— От по дурному ж якось! — з придихом казав один. — Тепер кожного разу думатимеш, розмовляти чи ні.

— А чого він не з робочого? — спитав другий.

— Робочий, кажуть, як раз Макс ремонтував. Чогось зайшов до нього. Тепер себе звинувачує.

— Та чого тут звинувачувати?! Кажу ж, маячня якась, — знову видихнув перший. — Я й не чув про таке…

— Хлопці з лабораторії кажуть, — донеслося з-за скляної перегородки, — що в Китаї подібний випадок був. Тривалий час розбиралися.

— І розібралися? — зацікавлено спитав хтось і хотів було щось додати, але осікся, отримавши стусана ліктем у бік.

Чолов’яга з неправильно поставленим диханням очима показав на Ларису, що вже впритул наблизилася до них.

— Ну, гаразд… — раптом загули чоловіки. — Досить… Працювати треба… Що там в тебе з отим кирюхою?… Ти, Тарасовичу, просемафорь, як щось нове буде… Пішли, пішли…

— Ви куди, громадяночко? — спитав черговий зі своєї скляної скрині. Це був той самий капітан, що допомагав санітарам виносити ноші.

— Мені до старшого слідчого Шестуна, — нахилилася до віконечка Яременко.

Капітан наче подавився чимось:

— До кого, до кого? — закашлявся.

— До Шестуна Віктора Васильовича. Він мені… він мене прохав зайти до нього.

— І давно прохав? — якимсь аж занадто уважним поглядом змірив її міліціонер.

— Та години півтори тому. А що? Його на місці немає?

— Він тепер завжди на місці, — загадково кинув черговий і на мить задумався. — Другий поверх, чотирнадцятий кабінет, — кинув за декілька секунд.

Вже підходячи до сходів, Лариса краєм ока побачила, що він ухопився за слухавку і з дуже серйозним виглядом почав щось комусь роз’яснювати.

На другому поверсі не світилося декілька плафонів і міцно пахло горілою пластмасою. Тож Ларисі відразу згадався той чорний день, коли вона бігла коридором до «акваріуму» кореспондентів, а за плечем в неї сопів Шестун і все намагався, намагався відсторонити її убік своєю, на диво дужою, рукою.

Так, кабінет номер одинадцять, дванадцять, тринадцять і чотир… Лариса раптом зупинилась, через плече повертаючи голову до дверей, що їх тільки-но минула. З-за них доносився якийсь притлумлений галас. Під круглою лейбою з числом «13» висіла пошарпана табличка. «Шестун В.В., старший слідчий» — значилось на ній.

Що, наплутав щось черговий? Лариса, як і раніше не повертаючи тулуб, зробила було крок назад, але попереду рипнули двері й якась кремезна постать виникла в напівтемряві коридору.

— Ви до мене? — спитала постать.

— Та ні, — забелькотіла Лариса, — я, загалом, до Шестуна Віктора Вас…

— Значить, до мене, — обірвала її постать і розчахнула двері свого кабінету. — Заходьте.

На тих дверях значилося: «Дейко М.О., слідчий».

— Тобто, ви є Яременко Лариса Леонідівна, головний редактор телекомпанії «Рандеву»? — за декілька хвилин шурхотів якимись паперами Дейко М.О., в миру — Максим Остапович. — І проходите ви, громадянко Яременко, за справами про нещасний випадок зі смертельними наслідками у вашій установі та про випадки телефонного хуліганства.

Був моложавий Максим Остапович якимсь знервованим і наїжаченим, розгвинченим, наче в нього буквально тільки-но трапилось щось неприємне.

— Загалом, про те, що я проходжу за якимись вашими справами, мене офіційно ніхто ще не повідомляв. І ще… Ну, гаразд, трагічна загибель нашого кореспондента. Але телефонне хуліганство?! Я вірно почула? Ви не «випадок» сказали, а «випадки»?

— Все ви вірно почули, громадянко Яременко. Роботи ви нам надали — вище за дах. От і розбираємось.

— Так розбирайтесь! А де Віктор Васильович?

— Буде вам Віктор Васильович, буде. Адже саме він останнім часом по вас працював. Багато працював. Зі мною інколи радився. Тобто, я трохи в курсі. — Дейко відкинувся на спинку стільця: — А скажіть, то є правда, що у вашому середовищі інколи можна заробити грубі гроші на замовлених матеріалах?

— А це тут до чого?!

— І, дійсно, до чого це тут? А коли ви востаннє з Віктором Васильовичем розмовляли?

— Та півтори години тому! Чого ви всі про це в мене запитуєте?! Де Шестун, нарешті?

— Так, все правильно, — не звернув уваги на її обурення слідчий. — Саме півтори години тому. Не брешете. То є добре. І запропонував вам при розмові Віктор Васильович?..

— Та завітати до нього запропонував! Мовляв, якісь нові обставини в справі Грєбньова з’явилися. Натякав на щось. Та ви самі про це в нього запитайте!

Дейко знову нахилився було над своїми паперами, але трохи метушливо відклав їх убік і, склавши руки на столі, дуже уважно подивися на Ларису Леонідівну. Очі в нього були карі й з віялом ранніх зморшок по кутках повік. Як в Романа. «Мабуть, теж реготати полюбляє від душі, на все горло», — подумала Лариса. Але за хвилину навіть згадувати про регіт їй розхотілося.

— Запитати у Віктора Васильовича ми більше нічого не зможемо, — не відводячи погляду від жінки, суворо мовив Максим Остапович. — Ніколи. І нічогісінько. Лише справи його завершити зможемо. — І, бачачи, що Яременко нічого не розуміє, трохи пом’якшав: — Загинув Віктор Васильович. Півтори години тому. — І знову підвищив голос: — Просто під час розмови з вами, громадянко Яременко.

— Як?! — не ворушачи губами, тільки й спромоглася видихнути Лариса.

— Та отак, — нарешті відвів очі вбік Дейко. — Отак, — повторив. — Він по мобілці з вами розмовляв. Робочий телефон з ладу вийшов, тож Віктор попросив мене його подивитись. Я ж інженером колись працював. І раптом… — слідчий знову спрямував очі на Яременко, але тепер вони в нього були якісь ошалілі. — …раптом мобілка ота просто в руці у нього вибухнула. З такою силою, що уламки навколо аж засвистіли. А один пробив йому скроню. Смерть настала миттєво.

Лариса Леонідівна скам’яніла. Цілком і повністю. Лише завдяки підсвідомості не дозволяючи кам’янити маленькій частинці свого організму. Вона навіть на пам’ятала, як покинула кабінет слідчого: «Я заприсягнувся, що закінчу розслідування Віктора. Заприсягнувся… І тому мені здається, що надалі нам з вами часто прийдеться зустрічатися, громадянко Яременко. Саме тому, поки я остаточно не увійду в курс справ, дуже — і просто по-людські! — прошу вас з міста нікуди не зникати».

Якимсь дивним чином Лариса Леонідівна дісталася своєї «шкоди», сіла в машину, але навіть повернути ключа запалювання сил в неї вже не вистачало. Так і сиділа за кермом, втупившись в сіру перспективу вулиці Визволення Міста. «Громадянко Яременко… громадянко Яременко… — билося в скронях, — громадянко… громадянко…грома…грома… Громка…» «Все не так!..» А, щоб тебе!

Втім, навіть вилаяти нестриману Руслану було несила. Номер знову був незнайомий. Лариса повагалася, потім таки кволо піднесла мобілку і зненацька усвідомила, що намагається тримати її на певній — безпечній, як їй здалося — відстані від вуха. Гаряча