Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— Матеріал назбирав?

— Матеріал?! Ах, так… Книжка. Матеріал. Все нормально. Працюю. Ти як?

— Романе, що з тобою?

— Кажу, що все добре. Нормально. Не можу довго розмовляти. Передзвоню. Бувай.

— Рома-а-ане!!!

«Ваш абонент перебуває поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною… поза зоною…»

Лариса заметалась по клітці кабінету, кинувши мобілку на стіл. Наче вона їй руки обпікала. Клітка була міцна й виходу з неї не існувало. За її непорушними стінами руйнувався світ і зникали кохані люди. Залишалися лише механічні телефонні голоси.

Вона притулилась розпашілим чолом до холодного віконного скла, до судоми в руках ухопившись за підвіконня, наче за корабельний леєр під час семибальної хитавиці, і відчула, як по спині в неї повільно повзуть дрижаки.

— Заспокойся!!! — закричала зненацька так, що її, мабуть, в коридорі було чутно. — Заспокойся!… Все добре, сонечко, все добре. Не хвилюйся. Нам не можна хвилюватися, сонечко, не можна.

До болю стиснувши зуби, підійшла на негнучких ногах до столу, висунула шухляду з таблетками, подивилася на них порожніми очима і знову засунула усю ту медицину назад, хряснувши нею так, що аж стіл ледь не розвалився. На стільниці підстрибнула мобілка, схарапуджено засвітлюючись мертвенно-синім дисплеєм.

Лариса рвучко схопила її. Номер був незнайомий. Але не анонімний. Голос теж не механічний.

— Ларисо Леонідівно? Шестун турбує. Треба б нам побачитися з вами. І я так думаю, що чим швидше, тим краще. Для вас, я так думаю, краще.

— Побачитись?.. Так… так… Звісно… Шестун?.. Ах, Шестун! Віктор, якщо не помиляюсь, Васильович. Чим зобов’язана?

— Ларисо Леонідівно, ви мене чуєте? Кажу, хочу вас бачити терміново. Бо у вашій справі… гм… тобто, у справі Грєбньова виявлені деякі цікаві обставини. Нові обставини. Мені кортить почути ваші пояснення.

— А до чого тут мої пояснення та до ваших обставин?

— Бо ці обставини стосуються ваших пояснень, шановна громадянко Яременко.

— Щодо чого?

— Щодо вашого творчого, перепрошую за це слово, процесу. Щодо ваших стосунків із загиблим за підозрілих обставин вашим безпосереднім підлеглим Веселином Грєбньовим. Щодо вашій зацікавленості… Тобто, можливості… Тобто, можливої зацікавленості… Та чого це я вам доповідаю?! Будь ласка, за годину будьте у мене в кабінеті.

Лариса Леонідівна тужно зиркнула на зачинену шухлядку з пігулками. Невже таки скористатися доведеться?

— Знаєте що, Вікторе Васильовичу, — щосили потерла чоло тильним боком долоні, — якщо вас так дуже цікавлять мої можливості і ви аж ніяк не можете обійтися без моєї зацікавленості, то, будь ласка, шановний пане Шестун, я хочу бачити на своєму столі офіційну повістку, офіційно вручену мені згідно усіх вимог діючого законодавства.

Останні слова вона вже викрикувала.

Голос слідчого став крижаним:

— Будь ласка, громадянко Яременко. Якщо ви так налаштовані, то…

В слухавці щось гучно клацнуло. Так гучно, що Ларисі здалося, наче їй шпичак у барабанну перетинку загнали. І настала тиша. Тривожна, аж дзвінка, тиша.

— Вікторе Васильовичу?.. — обережно спитала громадянка Яременко.

Мобільник мовчав.

— Пане Шестун?..

Той самий ефект. Лариса обережно поклала телефон і повільно обійшла навколо столу, не спускаючи з нього очей. Мобільник мовчав. В кабінеті панувала якась неприродна беззвучність. Навіть з коридору нічого не доносилось, ні з вулиці. Наче вимерли всі навколо.

Лариса зіщулилась, не випускаючи мобілки з поля зору і мерзлякувато охопивши себе руками за плечі. В дзеркалі, що висіло біля дверей кабінету, відобразилось маленьке перелякане дівчисько, вбране чомусь у дорослий жіночий одяг. Обурення щезло. Залишилась лише грузька суміш розгуби й тоскного очікування якогось лиха.

Може, сходити таки до Шестуна? Бо щось не те коїться. Взагалі не те. Незрозуміле. І страшне. Поки що своєю незрозумілістю страшне. А далі?

У Романа он щось сталося. Жінку не обдуриш. Та він, здається, особливо й не намагався нікого дурити. Нібито йому байдуже усе було. Вона, Лялька, йому байдужа?!? Ні, такого бути не може!.. Порадник телефонний, знову ж. А, може, це друг якийсь Романів?.. Затявся Громка, розсердився, у позу встав, миритися перший не хоче, але ж кохає… От вони вдвох і граються в цю гру. Захищають. А, може так бути, що Роман і взагалі нікуди не уїжджав?..

Лариса Леонідівна заплуталася остаточно. Ні, треба таки висуватися до Шестуна. Їй боятися нема чого. Нехай її бояться. До того ж, дивись, якимись там ментівськими каналами і з судном зв’язатися можна буде. Бо коли ще Оленка зателефонує. А самій телефонувати, то знову отой лантух іллічівський мукати в слухавку розпочне. Та й рано ще, рано.

Ні, треба йти! Лариса широким порухом згребла зі столу в сумочку мобілку, щоденник, косметику, ще раз тоскно зиркнула на шухляду з медициною, і хукнула двічі, приводячи себе в бойовий стан. Повернулась в профіль до дзеркала, обережно й ласкаво провела рукою по череву, і вийшла до коридору. Колеги, що снували по ньому, зустрічали її якимись дивними поглядами. Чи то їй здавалось?

Лише вірна Райка дивилася на неї стурбовано й закохано.

— Рая, я до міліції. Передай, будь ласка, по інстанціях, — і тицьнула пальцем вгору, де знаходився кабінет босса. Розмовляти самій з Нейманом було несила.

Черевик швидко-швидко закивала, дивлячись в спину начальниці. А та вже спускалася східцями «Рандеву», ловлячи себе на раптовому відчутті того, що покидає цю установу на тривалий час. Та що за дурня така!

Над містом зривався дощ і все воно було якесь сіре, набурмосене й скоцюблене, вкрите чорними виразками парасольок. Навіть білий колір двох мікроавтобусів «швидкої допомоги», що похмуро приткнулися біля входу до міськвідділу, був якимсь нечистим, матово-слизистим. По боках машин величезними слізьми стікали дощові краплі.

Лариса припаркувалася відразу за другою «швидкою», але виходити чомусь не поспішала. Наче притримувало її щось. І правильно притримувало. Два кремезних санітари витягували з-за дубових дверей великі ноші. Двері їм притримував капітан з украй розгубленим обличчям. Ноші, вочевидь, були доволі важкими, а на них лежало щось непорушне, довгасте, вкрите смертельно-блідим простирадлом.

«Боже! — ахнула Лариса. — Що ж це у них сталося!?»

Автівки «швидкої» синхронно і якось жалісно фуркнули, зрушуючи з місця. Капітан дивився їм услід, намагаючись підпалити мокру цигарку. Ларисі здалеку здалося, що в нього тремтять руки. Чи то просто вода по лобовому склу стікала?

Капітан, так і не запаливши, кинув цигарку просто на приступки і, ледь згорбившись, зник всередині будівлі. Лариса Леонідівна посиділа нерухомо ще декілька хвилин, притлумлюючи кляту журналістську цікавість — не до того зараз було, — а потім теж побігла по мокрих східцях. На одному з них малесеньким мертвим тільцем зіщулилась викинута цигарка.

Біля скляної перегородки чергового скупчилось декілька чоловіків специфічної ментівської зовнішності. Чоловіки негучно і нервово