Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— М-м-м… Я такіє вопроси не рєшаю. Позвонітє завтра, послє обєда. Я спрошу.

— Ох, вибачте… Це дружина його. Мені терміново з ним потрібно зв’язатися.

— М-м-м… Что ж ето за муж такой журналіст, у которого связі нєт?

— Та в нього є мобілка, але він чомусь не відповідає.

— М-м-м… Да ви что?! А ви случайно горшкі не побілі? А то, знаєте, бивают случаі. Так ми не ЗАГС.

— Дорогенький, мені терміново з ним переговорити потрібно! — аж заблагала Лариса.

— М-м-м… К сожалєнію, сейчас нічєм не могу помочь. Звонітє завтра. І єщьо. Ізвінітє, конєчно, но я вас очєнь попрошу, ви б говорілі чєловєчєскім язиком, а то общаться затруднітєльно.

Ах, ти!.. Знову, як ото нещодавно в кабінеті Неймана, задихнулась від обурення Лариса, але в слухавці вже чулися сигнали припинення зв’язку. Мукало!.. Писок чавунний!.. Ну, постривай!.. Оленка, однокласниця, здається в Києві, в Мінтрансі, працює. Треба б з’ясувати телефони начальства цього грьобаного «Украферу». Котрі на сайті не вивішуються. Де ж в мене Оленчин номер був?..

Тобі не можна хвилюватися… тобі не можна хвилюватись… не можна…

«Все не так!..» — загаласував мобільник і Ларису аж тіпнуло. Зовсім ні к бісам нерви стали.

— Слухаю, — навіть не подивившись на дисплей, притиснула вона апарат до вуха.

— Доброго дня, Ларисо Леонідівно, — прохолодною течією полинув анонімно-гладенький голос. — Щось ви схвильовані… Не треба б вам хвилюватися, не треба. Повірте, що усе буде добре.

Лариса наїжачилась, хотіла було відповісти швидко й різко, але зненацька, несподівано навіть для самої себе, схлипнула:

— Чому ж це ви так вважаєте?

— Досвід, Ларисо Леонідівно. Багаторічний досвід, дуже великий. Бо якщо за ці роки світ і досі не перекинувся, не пішов шкереберть, значить оте «добре» таки не лише врівноважує погане, а й набагато його переважує. Закон фізики, Ларисо Леонідівно. Проста механіка.

— Це у вас проста механіка. Це у вас не переважує. А в мене навпаки, — трохи вередливо пожалілась Лариса. — З чоловіком он посварилась, з начальством. Чоловік розмовляти не хоче, начальство, мабуть, скоро з роботи вижене. А тут ще чутки брудні…

— Це стосовно Грєбньова?

— А ви звідки знаєте?

— Знаю, Ларисо Леонідівно, я багато чого знаю. Але до гарної людини, як відомо, бруд не пристане. Це вже не механіка — хімія.

— А, може, алхімія? Забобони. І звідки ви такий науково-популярний взялися?.. Мовчите?.. Ну й мовчіть!.. — Хотіла вже вимкнути мобільник, але враз дуже болісно відчула, що переживання останнього часу вже не тримаються всередині, що вони боляче пруться назовні і що вона зараз просто вибухне, якщо трохи не скине цей тиск. — Розумієте, смуга якась чорна по життю пішла. І кінця-краю їй не видно. А тут ще…

«Стоп!» — обірвала себе Лариса. Це вже буде занадто.

— Спасибі за те, що дзвониками серед ночі перестали турбувати, — посміхнулася кволо й запитала: — А оті квіти, що хлопчик якийсь мені щоранку під двері тягає, теж ваша робота?

— А ви звідки про хлопчика знаєте?! — безпристрасно здивувався рівний голос.

— Так вчора ледь не півтори години біля вічка чергувала. Виходити не стала, не хотілося лякати малого.

— Це не є хлопчик, — чомусь трохи затримавшись, відповів голос. — Це є кур’єр квіткової фірми. Я просив, щоб він не турбував вас. Адже він вас не турбує?

— Та ні. Можна сказати, що навіть навпаки. Але… Але з якого це дива ви такі знаки уваги до мене виявляєте?

Голос знову зробив коротесеньку паузу, наче вирішував щось для себе, а потім покотився механічно:

— Просто я маю захистити вас від усіх негараздів, Ларисо Леонідівно, якщо… — І несподівано жорстко закінчив: — …якщо ваш чоловік на це неспроможний.

V

Інтернет аж вібрував. В світі відбувалося щось неймовірне. Океан економіки збурився величезними хвилями. Вони стрімко вкривалися піною банків, що лускалися з величезною швидкістю то тут, то там. І уся ця розбурхана маса здибилась височенним цунамі, що зносив на своєму шляху непохитні, здавалося, скелі потужних транснаціональних корпорацій. Про тріски більш дрібних підприємств вже й не йшлося.

Курс долара стрибав, наче пульс переляканого юнги. А в декого вже й завмирав, немовби в його капітана, смертельно пораненого впалою щоглою. Уламок цієї щогли поцілив і по голові Лариси, яка сиділа біля ноутбуку, обома руками розтираючи такі, що аж виламувало, скроні.

Боже!.. І як це вона встигла гроші свої з «Фортуни» витягти?! Адже на сьогоднішній ранок від банку залишилася лише мармурова облуда. І та якась полиняла цього сірого дня, змарніла, мов обличчя головного редактора телекомпанії «Рандеву».

Скільки ж там у Романа в банковому загашнику залишилось? Вона була впевнена, що небагато, але і того було шкода. Дурень! Як би зателефонував, вигадали б що-небудь, а так… А так могли б взагалі на нулі опинитися, якби не надзвонювач цей клятий.

Втім, чому «клятий»? Вчора, звісно, Лариса його добряче вилаяла за зневажливе ставлення до чоловіка і поставила найжорсткішу вимогу, щоб він їй більше ніколи не телефонував. Але в світлі сьогоднішніх подій треба було б подякувати чоловікові за попередження. Щиро подякувати. Але не більше.

Вона знову кинула погляд на екран ноутбука і лише головою хворою повертіла. Ні, ну треба ж! І хто б міг подумати, що «Фортуна» лусне!? Цей банк в Гременці взагалі вважався таким, що його потопити неможливо. Це ж яку інтуїцію треба мати, щоб його вирахувати?! Чи не тільки інтуїцію? Але ж важіль інформації без правильно обраної точки опори нічого не вартий.

Лариса знову й знову поверталась до свого таємничого телефонного співрозмовника. Наче по колу ходила. Так дитинча страшну казку слухає: і продовження боїться, і не хоче, щоб вона закінчувалася. Адже було, було щось дуже лячно-незвичайне в її анонімному візаві: здається, от і з увагою до неї ставиться, і підбадьорює вчасно, і поради слушні дає, але… Хоч би назвався.

Та як же він «Фортуну» вирахував?!?

Мобільна Руслана, як завжди, засперечалася гучно й несподівано. Лариса лише край ока зиркнула на дисплей і… І відчула, як її серце починає стрімко падати в бездонну прірву, а всі економічні безодні враз стають дріб’язково мілкими.

— Громка!!! — горлала. — Романе!.. Нарешті! Любий мій, дорогесенький… Ти що, з глузду з’їхав, одоробло ти моє?! Я ж тут збожеволіла вже! Де ти?.. Як ти?..

— Привіт. Не переймайся. В мене все нормально.

Ларису наче крижаним прибоєм з усієї дурі на стрімчак кинуло. Аж кістки занили. Безбарвний якийсь голос був у Романа. Неживий.

— Роман? — перепитала сторожко. — В тебе як, все нормально, Романе?

— Не переймайся. Все нормально. Пливу.