Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

козацька фортеця на самому краю Дикого Поля, зростав як імперське військове містечко, потім водночас і чумакував, і заселявся предками Неймана. Дух торгівлі поступово вивітрив запах пороху. Врешті решт, місто, мабуть, і перетворилося б на великий ярмарок просто в центрі України, якби не революції, війни та післявоєнне будівництво, які засмоктали в гременецьку коловерть безліч росіян. Росіянам більше до вподоби була індустріалізація. І Гременець запахнув залізяччям, нафтою та цементом.

Багато чого було намішано в Гременці. Загублено. І дивним чином знайдено. Перекручено, виправлено, і знову закручено морським вузлом. Неспокійний характер був у Гременця і мінливий: вранці — по-єврейські розсудливий, увесь день — по-українські працьовитий, а вночі — по-російському бешкетуватий.

Але саме таким і любив це місто Нейман, так любив, що не зміг уїхати з нього в лихі дев’яності до пропалених середньоземноморським сонцем країв. Багато його родичів уїхало. А от він не зміг. «Мойшо, подивись на ці дужі мозолясті руки! Ця людина зовсім не хоче працювати головою!»

Загалом, Михайлові Ісаковичу іноді здавалося, що Гременець певним чином провадить якусь селекцію своїх мешканців. З багатьма просто мириться. Декого міцно тримає біля себе, повертаючи навіть з далеких, по-рекламному карнавальних та заможних, сімдесят перших земель. А декого, з ким в нього не склалися стосунки, просто позбавляється усіма можливим способами. Не гременчанам тут жити не можна.

— Можна, Михайло Ісаковичу? — почулося позаду і він аж здригнувся. Задумався.

— Заходь, заходь, Ларисо Леонідівно. Де це ти вештаєшся?

— Та на хвилинку до банку вискочила. Гроші от зняти вирішила.

— В робочий час!?

— Ой, Михайле Ісаковичу! Чи не знаєте, що в мене ненормований робочий день? Як сидіти тут до опівночі, так…

— Гаразд, гаразд, — замахав руками Нейман. Все одне цю Яременко не переспориш. А треба ж. — Сідай.

Генеральний директор «Рандеву» уважно подивився на свого головного редактора. І раптом помітив під очами в неї синці, ретельно притрушені косметикою. Та й взагалі усе обличчя в Лариси Леонідівни якесь змарніле було.

— То як у нас справи? — спитав.

— Та нічого, здається, — трохи невпевнено знизала плечима Яременко. — Опісля останнього… — затнулась, не знайшла слова й продовжила, — …усе в межах теорії ймовірності.

— Так-так. Сподіваюсь, що з теорією відносності теж все до ладу. А ти от чого так погано виглядаєш? Не захворіла часом?

Яременко відвела очі вбік.

— Та ні. Просто сплю чогось погано.

— А ти мелісою, мелісою! Дві ложки на два стакани кип’ятку, а потім за день вицідити. Спати будеш, як… — раптом теж затнувся Нейман. — Отож. А якщо голова болітиме, біля подушки постав гранчак води, якесь срібло в нього опусти, а до ніг поклади шматочок хліба. І тоді…

— Михайле Ісаковичу, ви для цього мене викликали?

Нейман знітився. І від цього майже миттєво розлютився. Невідомо на кого.

— Ні. Не для цього. Скажи мені, будь ласка, там в Грєбньова покійного ніяких матеріалів не залишилося?

Лариса задумливо подивилась на начальство:

— А що в нього визначний творчий архів був?

— Не іронізуйте, Ларисо Леонідівно, — ще більше спохмурнів Нейман. — Не можна так про небіжчика.

Яременко набрала було повні груди повітря, аби щось сказати. Гучне, мабуть. Але стрималась, повільно опускаючи привабливі вигини кофтини. Наче кульки повітряні здула.

— Отак то краще, — повів шиєю генеральний. — Мені казали, що в нього якась стрічка документальна вже майже відзнята.

— А як знаєте, чого питаєте!? Відзнята. Про приміщення книгарні, яке по суду передають новому власнику.

— Ага! Бачив, бачив сьогодні. Там ще народ пікетує.

— Ага, — передражнила начальство необачна Лариса Леонідівна, — я туди вже знімальну групу послала.

— Послала? А… Втім… От і добре. Молодець. А що з матеріалом Грєбньова?

— Так кажу ж: застарів. Нові обставини з’явилися. Там, виявляється, сама будівля — ледь не пам’ятник архітектури. Отже, схоже на судову помилку.

— Та-а-ак… Помилка, кажеш?.. Матеріал, кажеш застарів… Але ж, наскільки я зрозумів, там більше не про архітектуру йдеться, а про невиконання рішень суду. Тобто, про неповагу до судової гілки влади. Може, запустимо?

— Михайле Ісаковичу, та над нами увесь Гременець реготатиме!

— Не реготатиме. Ти ж фаховий журналіст, Ларисо! Давай проблему з різних точок зору висвітлимо. Одну покажемо, потім — отой сюжет про сьогоднішнє пікетування. І всім добре буде.

— Мені не буде. Знудить мене, — затято зблиснула очима Яременко.

— Ах, які ми делікатні, — почав заводитись Нейман. — Ну, просто інститут шляхетних дівиць, блін. А цим інституткам фіглі-міглі з шурами-мурами на робочому місці розводити, ніде не нудить? — поцікавився і згадав лисячу мордочку Емми.

Почервонів. Яременко зблідла.

— Які такі фіглі-міглі? — спитала ледь чутно. — Які шури-мури?

— Не розуміють вони! Дурненькими вони прикидаються! — розходився вже на повну котушку Нейман, за підвищеним голосом намагаючись приховати власну збентеженість. — Та про ваш роман з Грєбньовим покійним вже все «Рандеву» язиками плескає! Не розуміє вона, блін!..

Редакторка підхопилась зі стільця:

— Та як ви… ти… як ти смієш, Машко!.. Ти… ти…

Не знайшла слів, рвучко розвернулася на місці й кинулась до дверей.

— Дисципліни немає! Бордель тут розвели! — бушував позаду Нейман. — Я ще розберуся, чому матеріали притримують!.. Щоб стрічку відшукали й ефір узгодили!.. А то… В робочий час… По банках…

Лариса так грюкнула дверима, що, здається, міст Грюківський здригнувся. На свій поверх злітала по східцях ошалілим вихором, ховаючи обличчя й до болю закушуючи губу. Увірвалася до кабінету, зачинилася й лише тут дала волю сльозам. Давно вона так не плакала. Навіть згадати не могла, коли. І вже точно не опісля того, як знову з Романом зійшлася.

«Громко! Ну, що ж ти робиш, Громко! — знову й знову тремтячими пальцями тицяла кнопку виклику Лариса. — Відкликнися! Мені погано, Громко, дуже погано! Не сердься на мене, Громко!..»

«Поза зоною досяжності… поза зоною… поза зоною…» — зморено відкликалася мобілка.

Стоп! Треба брати себе в руки! Тобі не можна хвилюватися… тобі не можна хвилюватись… тобі не можна… Ох, ну й мармиза! Ніс червоний, губи розмазюкані, тіні потекли. Звісно, що ніхто відкликатися не хоче…

Хвилин за десять, ще шмигаючи носом, Лариса сіла за ноутбук. Увійшла до Інтернету і, трохи помарудившись, знайшла сайт судноплавної компанії «Украфер». Так… Перевезення… Стивідорні послуги… Крюїнгова агенція… Господи, що це таке?!.. Адреса-Одеса… Ні, Іллічівськ… Це ж треба!.. Телефони…

— Доброго дня. Це судноплавна компанія «Украфер»?

— М-м-м… Да.

— Скажіть, будь ласка, суховантаж «Форум» є вашим судном?

— М-м-м… А с кєм я разговаріваю?

— Це з телекомпанії «Рандеву». Місто Гременець, Наддніпрянщина. На борту «Форуму» має знаходитись наш журналіст.

— М-м-м… Пісатєль? Что-то слишал такоє. А в чьом дєло?

— Розумієте, ми не можемо з ним зв’язатися. Чи не можна це зробити якимись