Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

— Варю, я, на відміну від тебе, усе своє життя бізнес чесно робив. — В слухавці коротко реготнуло. — Ну, намагався робити. А коли «Рандеву» придбав, то взяв це за принцип, якщо ти розумієш, про що йдеться. Я, Варю, генеральний директор. В мене менеджмент, фінанси, реклама, інженерні мережі. З головою вистачає. Я, Варю, в редакційну політику не втручаюсь. Тобто, телефонуй до головного редактора, вирішуй з нею.

— Ой, Машо, ти насамперед власник, господар, а не генеральний. І не запевнюй мене, що якщо ти своїй головній про щось не натякнеш, то вона не зрозуміє.

— Варю, повторюю: телефонуй до Яременко. Як вона вирішить, так і буле. Я погоджусь з будь-яким її рішенням.

— Звісно, погодишся. Для тебе ж Яременко твоя — цар і Бог. А ти не думаєш, що вона за спиною твоєю свої справи прокручує? Є тут в мене певна інформація.

— Ти натяками з бабусею своєю розмовляй. Як є що казати — кажи, а ні, так… Так до вечора.

— Ну, гаразд, гаразд, — голос в слухавці раптом став вкрадливим і чомусь трохи розгубленим. — Тут така справа… Тільки, Машо, поки що тільки між нами… Я й сама толком не розібралася. Ти ж знаєш, що перед смертю пожартував Грєбньов з міліцією?

— Та розповідали.

— От-от… Так він не лише з міліцією жартувати здумав.

— Це ти про що?

— Ти ж Негоду мого знаєш?

— Та хто його не знає?!

І дійсно, Артур Негода був особою доволі відомою в Гременці ще з часів перебудови. Власник спортивного клубу, що зростали тоді, мов гриби, він зі своїми хлопцями став у нагоді багатьом бізнесменам-початківцям. Напрацював зв’язки, вдало уникнув буцегарні, постатечнішав і зараз працював начальником охорони. В структурах співрозмовниці.

— Ти ж згодний, що на жарти розводити його дещо небезпечно?

— Та вже ж.

— Так от. Телефонують оце йому нещодавно від мого, розумієш, імені та й наказують терміново трохи полякати такого собі Васька Грєбньова. Мовляв, зараз він в ментурі, нас здає. На радість конкурентам — ну, ти знаєш про кого я, — яким оте місце під книгарнею дуже вже віддавати не хочеться. Бо ж ділянка — майже в центрі міста. Ну, Артур — хлопчик гарний, але ж розуму — кіт наплакав. Але моторний. Хапає пістоля свого з гумовими кулями — слава Богу, що не іншого! — та й на млі ока до управління. Навіть напряму зі мною не зв’язався. А там ще й дійсно, Васько щось тре. Ну й полякав.

— Постривай, постривай! — дійшло до Неймана. — Тобто, це він?!..

— Отож, — зітхнула слухавка. — Я, як взнала, йому по перше число всипала, але що зроблене, те зроблене. Та й не це головне… Інше цікаве. Знаєш, з якого телефону йому телефонували?

— З якого? — спитав Нейман, відчуваючи, що зараз почує щось дуже неприємне.

— А з самого ж Васька Грєбньова! Відчуваєш? Виходить, що хлопець самого себе під кулі підставив.

— Дурня якась!

— І дійсно дурня. Якщо він сам телефонував. Втім, що заважає людині, яка в добрих стосунках з Грєбньовим, позичити в нього мобілку та й зробити виклик, вигідний… Ну, сам розумієш, не мені.

Перед очима Михайла Ісаковича постало видовжене обличчя Шестуна і згадалися усі його натяки.

— Тож, Машо, ти там розберись, хто з ким працює і чиї накази виконує. Я на всяк випадок теж кого потрібно частково поінформувала, тож не дивуйся, якщо Яременко твою трохи по органах потягають.

Нейман роздратовано кинув мобілку поряд із собою. Гременець докірливо вимахував услід «мерседесу» гіллям каштанів. Здіймався вітер.

«Ні, інформаційний бізнес — поганий бізнес, — в котрий раз думав Михайло Ісакович. — Сісти, подумати спокійно неможливо! Начебто ота химерна інформація є матеріальною, грузькою, і увесь час тебе на люди, в зону особливої уваги викидає, наче… Наче оте лайно на поверхню води в ополонці. І відчуття відповідні. А, може, не лише відчуття? — засумнівався і враз обурився: — Ну, Ларисо, воно тобі потрібно?!.. А мені потрібна книгарня ота?!? — І сам собі відповів: — Потрібна, блін. Бо якщо до міської ради лізти, аби Варка остаточно не зжерла, треба оту громадську думку на своєму боці мати. А вона зараз просто на Громадянській і тусується. З іншого боку — телевежа… Так, дилема… Але ж Лариса?!? Та ні, бути не може… Щось тут не те».

Лискучий «мерс» звертав на вулицю з чекістською назвою «Воровського», залишену, мабуть, лише через вишуканий гременецький гумор. На Воровського розташувалася будівля «Рандеву». Що ж, Воровський Вацлав Вацлавович, він теж журналістом був.

«Так, треба когось ставити на телекомпанію, — роздосадуване думав Михайло Ісакович, вибираючись з автівки. — Досить вже самому красуватися, вік вже не той. Аптеки є, комп’ютери. Он вихід на цементний ринок з’явився, а це й до будівництва підходи. Самому займатися усім цим треба, самому. А «Рандеву»… Ні! Досить! От Ларку поставлю генеральним на зло декому, нехай віддувається. Порска дуже! Невже гендлювати навчилася?!»

— Яременко до мене! — грюкнув дверима приймальні, навіть не поглянувши на секретаршу. Та нажахано смикнулась до селектору.

А за декілька секунд, не встиг ще Нейман у крісло вмоститися, кахикнула з динаміку:

— Михайло Ісаковичу, перепрошую, але Яременко на місці немає. Розшукати?

— Ні, я зараз все кину й побіжу її шукати! Бардак розвели, розумієш! Богадільня! Давайте її швидко!

Потім тривалий час стояв біля вікна — руки в кишенях, обличчя червоніше, ніж зазвичай — і намагався заспокоїтись, розглядаючи панораму Гременця. Панораму дещо закривала пихата, з обличкуванням під мармур, будівля банку «Фортуна». Першого колись комерційного банку Гременця. Від нього сквером до «Рандеву» бігла головна редакторка. Он ти де!

А що стосується самого банку, то треба зазначити, що місце для нього було вибране вдало. На місці колишніх галасливих єврейських двориків, з двоповерховими будиночками та незмінною дерев’яною верандою на рівні другого поверху. Саме тут дуже тривалий час зосереджувалося економічне життя міста. Неформальне — згадався Шестун — звісно, життя. «Мойшо, я маю сказати тобі пару слів. Де ти надибав ці джинси, вони ж браковані!» «Ах, вейз мір, чого ви галасуєте? Ці джинси не носять — ці джинси продають».

Згадалася бабуня, яка сердито настоювала на тому, аби барміцва, ритуал перетворення хлопчика на чоловіка, був проведений за всіма правилами, а тих правил ніхто вже толком не знав. І почувся зненацька картопляний запах латкесу впереміш з мигдальністю мандельброту. А над усім цим, коли завертав південно-західний вітер, панував гіркий вологий аромат близького Дніпра. І ліхтарі Грюківського мосту, здавалася тоді по ночах рядом менор, що освячували місто.

Гременець, взагалі, починався як