Олексій Опанасович Кацай - Зона досяжності

«Чергова бачила! Ну, я взнаю, хто тоді чергував! Уволю до бісів собачих!» — накручував себе Михайло Ісакович, залазячи на заднє сидіння свого «мерседеса». І взагалі, що це за чутки такі пікантні по компанії ходять, а він нічого ні сном, ні духом не відає?! І Емма нічого не казала. «Уволю!» — знову спересердя подумки фуркнув Нейман, розуміючи, що кому-кому, а Емці найближчим часом нічого не загрожує. Вах, гріхи наші!

— Куди, Михайле Ісаковичу? — спитав водій, порушуючи мовчанку, що явно затягувалась.

— На «Рандеву», — труснув головою генеральний, — очі мої їх не бачили би!

— Прийдеться по Громадянській їхати, — повернув ключа запалювання водій. — Перемоги знову перерили, а на Чумацькому Шляху, як завжди, пробки. Ви б висвітлили цей бардак, Михайле Ісаковичу.

— Висвітлимо, Геннадію, обов’язково висвітлимо. Дай-но тільки трохи опісля останніх подій відсапатись.

За боковим вікном полинули назад краєвиди міста, наче намагаючись уплисти в ті далекі часи, з яких був родом Михайло Ісакович Нейман. Настирливо тягнучи і його туди ж за своєю течією. В гарні такі часи, свіжі й щемкі до тремтіння. Не дивлячись на те, що якби тривали вони й далі, ніколи не став би він тим, ким був зараз. Рядовий лінійний інженер міського радіовузла змушений був в стрьомні роки перебудови підробляти ремонтом телевізорів та встановленням саморобних антен для дециметрових, таких, що тільки-но з’явилися, каналів. Потім з друзями обплутали свій мікрорайон дротяною мережею, по якій майже цілодобово крутили для клієнтів, напівпідпільні тоді, голлівудські відеострічки. Місто відкривало для себе світ.

З роками друзів поменшало, а дроти були замінені оптоволоконними кабелями телекомпанії «Рандеву», яку заснував колишня права рука Неймана — телемайстер Мірошник. Втім, Михайло Ісакович з новим конкурентом воювати особливо не став. Поцапалися вони для порядку, але розійшлися доволі мирно. Мірошник відкупну дав, та й в нього самого тоді вже інший бізнес був — комп’ютерний. Потім до комп’ютерного додався аптечний. І якби не трагічна смерть родини Мірошників, він про «Рандеву» й думати б не думав.

Але так сталося. І тоді саме Яременко, що колись, ще в часи становлення Неймана, працювала на місцевому радіо молоденьким дівчиськом-кореспондентом, а потім перейшла на «Рандеву», прибігла до нього з пропозицією від колективу викупити телекомпанію. І тут Михайла понесло. Хоча інформаційний бізнес завжди був йому не до вподоби: цим бізнесом в цій країні без добрячого даху займатися просто неможливо. Навіть зараз. Але ж престиж.

За вікном зросла старовинна, з декоративними сторожовими вежами по боках, двоповерхова будівля, що, здається, просто заблукала поміж залізобетонного кубофутуризму радянського періоду та сучасних багатоповерхівок під крутими червоними ретро-дахами. Така собі сільська бабуся на молодіжній клубній вечірці. Зайва й розгублена.

Біля «бабусі» скупчився невеличкий натовп. Люди в натовпі теж були переважно похилого віку. Дехто тримав якісь транспаранти. На вичовганих приступках жіночка з короткою зачіскою перших комсомольців, так само по-комсомольські полум’яно, рубала рукою повітря, кидаючи в маси якісь гасла.

Нейман примружився, повертаючи шию за зникаючою картиною. «Не дамо знищити єдину українську книгарню в Гременці!» було написано на одному з транспарантів. Михайло Ісакович хутко привів шию в нормальне положення. Водночас в кишені голосно задзеленчав мобільник.

О! Про вовка промовка…

— Привіт, Варю, — кинув зморено, — що, знову крови мої хочеш?

— Ой, Машо, — захихотіло в слухавці, — при твоїй конституції малесеньке кровопускання лише на користь піде.

Михайло Ісакович мимохіть кинув погляд на дзеркальце заднього огляду, в якому відображувалась його червона фізіономія. Та вже ж!

— Воно, може й так, Варю, — зітхнув покірно, — але я і за мільйон зелених не погоджусь, щоб цю невеличку операцію робила мені саме ти.

— А я й за мільйон зелених не взялася б за неї, — відрізала слухавка. — А загалом, злий ти, Машо. Я до тебе зі словами щирого співчуття намилилася, а ти…

— Не дочекаєшся.

— Ні, ти сьогодні явно не в гуморі. Що, перевірки через нещасний випадок дістали?

— А, ти про це… Та, здається, пронесло. Оце з органів їду. Так розумію, що справу закриватимуть.

— От і добре. А хлопця шкода. Я з ним трохи знайома була. Тямущий парубок.

— Що знайома, це я вже зрозумів. Ще певний час тому, коли він до мене підходив. І де ж познайомилися ви з ним, Варю? В борделі?

— Не хамі. Через батька його. Я ж свого часу, Машо, антикваріатом зайнятися вирішила. Тож він мене консультував.

— Консультував чи раритети разом крали?

— Ні, Машко, ти сьогодні не те, що не в гуморі, а й взагалі цього слова не знаєш.

— Гаразд, гаразд, ти мого словникового запасу не торкайся. На тебе вистачить. Кажи, чого треба.

— Так співчуття ж…

— Припини, Варю, їй-бо! І без тебе нудить.

— Добре, добре… Слухай-но, Машо, а чи немає в тебе бажання зустрітися, посидіти ладком? Про вежу побалакати?

Останнім часом для Неймана це було найболючіше питання. Клята Варка затіяла будівництво телевежі в Гременці, мріяла повісити на неї стільниковий зв’язок і в разі успіху цього проекту монополізму Михайла Ісаковича величезна жаба величезної зеленої цицьки давала. Ну, с монополізмом, хрін з ним. Грошей шкода. Тут жаба крупніша буде.

— А чого балакати? — буркнув Нейман. — Будівництво в тебе он повним ходом іде.

— Так у світі неспокійно. Економіку трусить. В цій ситуації, Машо, не завадить один одному допомагати взаємовигідно, якісь точки дотику шукати.

В голові Михайла Ісаковича начебто клацнуло щось і, набираючи обертів, шестерні якісь закрутилися, застрибали, завищали, долучаючи до свого руху нові й нові коліщатка.

— Точки, це так. Я тобі давно казав, що в нас з точок більше, ніж крапок. Але, Варю, в тебе завжди на одну мою — три власних знаходиться. — Покахикав легенько і спитав: — Чогось захочеш, мабуть? Не підйомного.

— Ну, так давай при зустрічі усі підйоми й обговоримо. Подалі від очей журналюг твоїх. Скажімо, годині о восьмій в «Козацькій заставі». Там такі пампушки! Та й смаженина — пальчики оближеш! А картоплю з маком пробував?..

— Досить, досить… Н-ну, що ж… Давай. Я в цей час як раз вільний.

— От і добре. Ну, до зустрічі… Ой, постривай, постривай!

— Чого ще?

— Слухай, Машо, там Грєбньов покійний — царство йому небесне! — сюжет готував про книгарню. Ну, ти знаєш яку.

— Знаю. Радився зі мною. По новинах пройшло.

— Пройшло… Але мені передали, що він ще й окрему передачу з цього приводу готував. Бо проблема ж!.. Ти ж сам зіштовхувався. Та й громадськість он вже розбурхали.

— Проїжджав я тільки-но повз цієї громадськості, — скривився Нейман. — Галасує.

— От-от… Треба б громадську