Іван Семесюк - Щоденник Україножера

зарито здоро­венну ємність з чорним, як ніч, бітумом, що влітку перетворювався на вкрай небезпечну та смертельну мезозойську дригву.

Так ось, одного, в принципі, прогнозованого разу, колгоспний чабан і за сумісництвом дурник Льоня Куций щось недогледів — і череда таки вперлася до того заводика. Коротше кажучи, кілька корів застрягли в бітумі аж по саме черево. Наставав пиздець коровам та Куцому, а колгоспники з коро­варні отримали цікавий життєвий досвід. Треба було якось тих корів витягати, і аграрії заповзя­лися висмикувати нещасну худобу за роги, за допомогою мотузки та автомобіля «Нива». Корови ревіли й плакали, Куций теж, а поблизу крутилися кілька п’яненьких агроельфів. Коли стало ясно, що зусилля марні, то почали гадати, що ж його робити, бо худобу шкода, навіть як просто харчовий ресурс, та й вопше, чисто по-людськи. Подзвонили з бригади до райцентру і звідти мотоциклом приїхав дядько з рушницею та набоями, щоб тих корів постріляти. Рішучий мисливець постріляв худобу, а громада почала міркувати як витягти з бітуму таку купу м’яса. Насувалася мить винахідливості. Поміркували та й вирішили їх просто, без зайвих сентиментів, випи­ляти з бітуму бензопилою. Сказано — зроблено, і почалася техаська різанина бензопилою в ельфійському стилі: один пиляє купу м’яса й кісток, а інші гірко плачуть, бо п’яні. Врешті, туші видерли з бітум­ного полону, а ноги і хвости лишилися в нетрях пастки. Отак вони й досі там поховані. А корів пору­бали на катлєти і списали втрати на диких собак. Ну і все.

До чого я, власне, веду? До того, що ми є носі­ями цікавого естетизму, шановні співгромадяни. Поетично-брутального, ліричного, ласкавого та безжального водночас.

До Kilkenny на базарь.

ЕЛЬФІЙСЬКО-ІРЛАНДСЬКА ЗАМАЛЬОВКА

Після сьомого пива слухав чудову і тужливу музику, від якої на очі навертаються сльози. Це така музика, знаєте, проста як чобіт, але дуже приємна — ірланд­ський алкоголік повільно й зворушливо грав на волинці. В цьому жанрі часом трапляються такі космічні одкровення, які складно навіть назвати музикою. Іноді це більш схоже на краєвид з високої скелі — зелені та затишні пагорби, прогріті сонцем гранітні брили, холодні прозорі джерела, запашна весняна трава, ґрунтова стежина через поле, високе небо з маленькою сірою хмаркою, темно-зелена лісова смуга на обрії — все те, що я так люблю, але майже не бачу в своєму житті. Тобто, іноді бачу, але в кадрі обов’язково чомусь присутній розйобаний Москвич 412. Їде поперек Пирятинського граф­ства, а в ньому сидить такий страшний друїд Семен Гнатович О’Пецько, що в салоні аж вікна попріли. Хочеться вересових пусток та океанічного гуркоту, а натомість бачу і чую перефарбованого Москвича, що несеться вздовж колгоспної лісосмуги з повним багажником пижджених кабачків. Несеться з Пирятина до Kilkenny на базарь.

Зарита могила.

ТЕАТРАЛЬНИЙ КОШМАР

Присвячується головним ворогам

кожного вкраїнця — вкраїнцям.

Дія відбувається на старому покинутому цвинтарі вночі. Тривожні сутінки, тихо грає симфонічний оркестр, де-не-де спалахують мляві вогники і трохи підвива вітер. Шумлять дерева. Викопано пару десят­ків свіжих могил. У тих могилах ховаються страшно гримовані талановиті люди. Глядачі сидять на трибу­нах, що збиті з довгих дощок, дивляться на могили і бояться. З однієї могили вилазить зомбі-аграрій і починає ахуєнно, із натхненням читати ліричного вірша або поему на кріпацько-колгоспну тєму. Коли дочитує, цибає в яму, а інші зомбі засипають його чорноземом. І так по колу, могила за могилою. Часом із деяких могил вилазять посєлкові зомбі-гопнікі і бичать на зомбі-селюків. Ті їх пиздять заступами та закопують у могили, і все це точиться кілька годин мрачілова і цілковитої сакральності. Вітер, оркестр, прокламація ліричної поезії. Це тягнеться й тягнеться, точиться й точиться. Зомбі, могили, заступи, селюки, купи землі. Довго і жахливо.

Раптом, геть несподівано, настає драматична розв’язка. З могильних хащів, під красивий візан­тійський спів, на кількох Гелендвагенах на сцені з’являються здоровенні православні попи і почи­нається заворушка. Вирує коротка, але завзята, боротьба Темряви зі Злом. Огрядні попи з бородами і церковним обладнанням типу кадил, розганяють цей селянсько-гопнічєскій творчий колектив освя­ченими дрючками та гетьманськими пірначами. Коли всіх зомбі покарано та розкладено по могилах, починається радісний молебен з благословеннями і співом. Займається світанок. Загальний настрій піднесений, оркестр грає світлу барокову музику.

Але тут, знову ж таки несподівано, настає рішучий фінал фіналу. На авансцені з’являється підрозділ вишколених германських расистів дивізії СС «Адольф Гітлер», з відповідними парадними штандартами і тевтонськими намірами. Починається різанина, попів ріжуть, а ті спритно відбиваються хоругвами. В центрі валки прілий піп б’ється хоругвою з германським полковником, який орудує рейхсштандартом. Врешті, попа подолано і настає тиша, як ото після буревію.

Німці складають обпатрані попівські туші в ями до агрозомбі і заливають все це діло румунською бензиною. Здіймається полум’я нового світу. Підрозділ шикується вздовж могил, і полковник давньогерманською мовою починає читати уривок з «Пісні про Нібелунгів». Хтось із солдатів пускає радісну і мужню сльозу. В цю саму мить встає сонце і кругом розливається обнадійливе ранкове світло. На германських багнетах постає Наддніпрянська Імперія на чолі з канцлером Василем Моргенштерном. Оркестр натхненно грає Баха, а на сцені з’являються акуратні ельфійські поліцаї з віниками та совками, починається тотал-клінінг. Завіса.

Небесний шпигун

Оповідка про алкоголізм, відпочинок

і цілеспрямованість.

Один завзятий митець, який мешкав в гуртожитку, до країв забитому митцями, якось притомився і вирішив поїхати порибалити на Десну. Почав він потроху збиратися і складатися на поїздку. Спочатку заповзявся готуватися морально, пішов до гастро­ному і купив собі на радість трохи горілки, щоби перед походом розслабитися і помріяти про те, як він з рукзачком, повним закидушок, гачків і хробачків, буде пертися з друзякою на старій перевареній «Волзі» на річку. Як розкладе і встановить намета, як нало­вить рибки, як наварить смачної юшки і під холодну горілочку буде її споживати, сидячи на березі нічної Десни. Кароче, почався кайф мєчтаній.

Так минув один день, другий день, і почався лютий молодіжний запой в стилі «газ-квас-Drum-N-Bass». Понабивалося до нього в кімнату всіляких алкомитців, й почалася колотнеча на кілька днів і ночей. Пили, курили якісь шкідливі перетерті будяки, проясняли стосунки, гучно слухали неприємну музику, всіляко зайобували гуртожиток і пиздились на карідорі.

Настала мить, коли волю було зібрано в кулак і наче зібралися вже дійсно рушати на рибалку, аж раптом з’ясувалося, що грошей на дорогу вже нема, а є тільки на бухло, мівіну і рибну консерву.

Але митець був незламний цілеспрямований (мнє похуй, я с Драмнбаса). Він порадився сам із собою і вирі­шив: якщо