Іван Семесюк - Щоденник Україножера

долями. Читав адаптовану для дітей маячню про пригоди Леніна в Разлівє і Шушенском, і все це мені подобалось. Ленін на охоте, наприклад. Як він пішов на полювання, але не зміг встрелити з рушниці лисичку, бо дуже любив тварин. (Нахуя він вопше тоді поперся полю­вати — таємничка). Я вірив.

Так воно і точилося, аж поки в 91-му році, ще при конаючому СРСР, я не перевівся в іншу школу. А на тій школі вздовж всього цоколя було написано огромними літерами: «комуняку на гілляку!» Напис мені так сподобався, що картина світу в мене тут же помінялася на інакшу, при тому що на перший дзво­ник всі новенькі прийшли в червоних галстуках. Ну, а потім цю піонерську хуйню відмінили — і я зітхнув з полегшенням, бо виявилося, що все своє дитяче життя не любив піонерії. Бо воно вкрай нудне.

Я вам так скажу, людина формується все життя, щомиті, поки не вмре. Якщо ж вона фундаментально сформувалася ще в п’ять років, то вона або зомбі, або професійний спортсмен. Людина проживає безліч життів. От ви пам’ятаєте точно до міліметра себе в 12-річному віці? Фрагменти, уривки, тіні тіней спогадів. Між тим, життя тоді вирувало дай боже, пристрасті кипіли на повну котушку. І де це все? Там, де й дірка від бублика — пішло гулять по трубах. Навіть страшно уявити, що існують особи, які крізь усе життя несуть в своєму серці почуті в дитинстві слова йобнутої бабушкі-більшовички: «Прі Сталіне било лучше!»

Згодом, коли я проживав чергове життя, чорт мене смик­нув піти похреститися в церкву. Я пішов у Фролівський монастир на Подолі, і хрестив мене московитський піп із кендюхом і перегаром. Так закінчилася моя, щойно розпочата, церковно-духовна кар’єра. Моментально. Потім, у старших класах, майже всі мої друзі стирчали по гучному і надтяжкому death metal, від котрого нині миттєво починає боліти моя голова і поперек. А тоді я навіть засинав під час прослуховування недостат­ньо жвавих композицій гурту Napalm Death. Засинав у навушниках, як під колискову з котиками, а зараз я просто їбанувся б від цього кошмару за пару хвилин. А на перших курсах інституту я боявся тьолок, бо був хуйовий. А тепер не боюся, бо хуйовий, але вже інакше.

Був і корисний період у житті, коли я опанував парочку медитативних технік і тричі познайомився із затяжними самадхі, або, як кажуть у нас на Київ­щині, саторі. Сподобалося, але потреби в цьому не відчуваю. А ось є люди, які в гонитві за тим самадхі перетворюються на самадхізалежних психів з мудрими очима і портретом Учітєля над ліжком.

Це теж сталінізм, тільки одухотворьонний. Ну то таке діло, кожному своє. Таким чином, людина змінюється все своє життя, аж поки не посуне коней в кращі світи, або не стане сталіністом своєї царини. Про що це я, а... так ви оце ж спитаєте:

— А як же Україна?

— А Україна вічна — і не їбе.

P.S. Днями був в Івано-Франківську. Там все засрано, а замість доріг гній. А шкода.

Балачка

Все життя мешкаю у столиці, а раніше, ще до першої агроельфійської навали, в Києві говорили, пере­важно, оркочухонською мовою. Агроельфійську балачку вчили в школі, але не дуже нею користува­лися в побуті, бо кругом був совок і точилася інша буденність, не така, як ото зараз.

Так отож, запер мене батько своїм Запорожцем на село, де я навчався паплюжити народне господарство. Раз заліз на дерево і впав з нього на штабель дощок із цвяхами, і, звичайно ж, головою, а не сракою. Потім лежав в райцентрі в реанімації в комі, бачив білий кори­дор і всяке таке цікаве. А потім очуняв в тій лікарні, дивлюся — кругом ці, як їх, вкраїнці. Ну і почалося.

Записався в школі до гуртка поезії і накатав перший у своєму житті віршик агроельфійською балачкою: «Де Івасик, де ж це він?». Жахливий твір, але за жізнь. Другий віршик я накатав торік, про пророка і духівника Тараса нашого Шевченка, і про врожай — «Врожай». Теж похмурий твір, але вже з приємними вкраплен­нями цинізму і зневаги до широких людських верств.

Посіяв українець бураки

Посіяв огірки і патісони

Зарив у землю бульбу й кабаки

Засіяв рапс і з сапкою до бою

Він бився із ведмедкою й з жуком

Страшна дуель із хитрим колорадом

Кропив город отрутою й гівном

Завозив кучугури перегною

Так насувалася сакраментальна мить

Смачного але лютого Врожаю

Коли душа як поперек болить

Од вйобки без кінця та ще й без краю

Вже заготовлено мішки та клумаки

Зручні радюжки, заступи і вила

Але біда його рядном накрила

Бо на городі виросло не те

Де мав дозріти кабачок — проріс москаль

Де засівали моркву — жид рясніє

А замість бульби виріс нахтіґаль

Стоїть аграрій, ніхуя не розуміє

А посеред ланів де мав буть рапс

Проріс Пророк і Духівник Тарас

І лютим оком дивиться кругом

Міркує про побачене чолом

Якби не йобнувся головою об дошки, то був би ватніком і колорадом, а так, бачте, який гарний вийшов агроельф — просто няш-мяш.

P.S. Так, я в курсі, що не рапс, а ріпак. Просто хотів делікатно уникнути рими зі словом «кріпак». Бувайте здорові!

Весна 2013 — весна 2014

~~~

На цьому джерела знань про життя агроельфів вичерпуються, а інших не маємо. Можливо, доля нам посміхнеться і нових манускриптів знайдено не буде, бо читати цю маячню не лише важко, але й шкідливо. Втім, священний науковий обов’язок примушує вчених ельфологів витрачати свій час на дурниці та нісе­нітниці. Ельфологія — це нова дісципліна, що не стоїть на місці, бо місця під сонцем їй поки нема.

~~~