Іван Семесюк - Щоденник Україножера

здоровля забагато не буває. Дивуюся, чому досі нема такої школи бойових мистецтв, де викладали б саме технічну втечу як технологію виживання і перемоги? Адже коли людина сильно перебздить, та ще й коли п’яна, то вона здатна на героїчні звершення.

Одного разу я напився п’яний і вечором біля метро мене перелякав якийсь агроельф. Він просто хотів позичити пачку цигарок і показати мені, який в нього гарний травматичний пістолет. Я так пересрав, що переміг його пляшкою каберне по голові. От він ніхуя не боявся, а я зосліпу так злякавсь, що аж переміг. Влучно боятися — ось істинно переможне мистецтво.

Фуцик

За шо люблю торчків футболу, так це за їхню таємну мову. Статус в фейсбуці, приміром, «!!!!» — означає, що якась людина на на ім’я Жозе Жоао, в неймовір­ному стрибку йобнула головою по круглому предмету і влучила ним туди, куди хотіли п’яні в сраку дяді в прокуреному генделику. І всі все одразу розуміють. Це неймовірно.

Хіпстер

Місцевий хіпстер схожий на підробку підробки, через те, що він мавпує берлінського підлітка, який мавпує нью-йоркського підлітка, котрий мавпує літнього провінціала з Оклахоми, а такі в нас на Черкащині ніколи не водилися.

Вкраїнський хіпстер, якщо він хоче торкнутися ідеалу, має виглядати як радянський сантехнік 1976 року. Тобто, як патентований поц. Але ж усі розумі­ють, що диявол ховається в дрібничках, а найцікавіші дрібнички розташовані в штанях. Взірець відрізняєтья від підробки тим, що в його штанях панують кудлаті, неголені, недоглянуті принади істинного романтика.

В той час як симулякр сантехніка миється двічі на день, гарно пахне і прагматично голить припуції. А це дорого. Крім того, замість інструкції із застосування сантехнічної паклі (а це і є справжня рефлек­сивна література), він читає симулякри книжок, написані дилетантами кепсько перетравленого життєвого досвіду. Будь-яка книжка — це інструк­ція. Ми залюбки споживаємо чиїсь враження, бо так ми вивчаємо світ. Вивчаємо, аби підкорити.

Але до чого докотилися агроельфійські хіпстери? Майже ніхто з них не здатен вправно і блискавично накрутити паклю на різьбу, але майже всі мають окремий лосьйон для хуя. Це кумедно.

Десакралізація

Коли вривається терпець, використовуйте пиздець. Сподобалося визначення брутальної лайки: соковита лексика.

Замість того, щоби вдавати із себе мовчазну і цнот­ливу мадонну, нашій освітній системі треба ввести в школах уроки з правильного користування сокови­тою лексикою. Пам’ятаю, як нас, ще малих, вразили уроком статевого виховання у школі. Школа, на секундочку, ще совітська. Вчителі, ясєн пень, їбатися не вміють, ну бо якось невдобно чи шо — серйозні ж люди, в окулярах. Освітяни лишень викладають, це я давно осягнув. Але винятки, звичайно, бува­ють. Ну, і правильно роблять, хтось же ж мусить викладати.

Якась літня пані (та ще їбака, одразу видно), повела нас всім класом в окремий кабінетик, де на стінах висіли плакати на манер інструкцій із виживання совітських пожежників під час ядерного бомбарду­вання. Перед тим як спаплюжити законну супругу, вдягніть на голову червоне цеберко і вибийте скло.

Звичайно, тьолкі хтиво хихотіли, мов дурні, а мені було страшно. Потім показали кінофільм із плівки, наче як освітній, але більше нагадував, як зараз це розумію, берлінський артхаус про латентних підарасів-експериментаторів. Це було одкровення такого масштабу і подано воно було в такій грай­ливій формі, що я й досі боюся їхати машиною повз свою колишню школу. Мало лі, а як виско­чить з коморки з віниками і ковзанами та чучундра з освітнього кіна і як поцілує в потилицю... Сцошно.

Так до чого це я? Була ще в тій школі молода викла­дачка фізкультури, гарна така, в спортивному костюмчику, свистіла у свисток — явно, що з понятієм про життя. Тобто були люди, обізнані, що звідки росте, але викладали науку про піпіські чомусь старожитні ланцюгові мимри. Вважаю, що з такою практикою тре зав’язувати.

Кмітливі мусора

Ще перед тим як мусора почали вбивати громадян на Грушевського, в день першого досвіду на Банковій ми з агроельфами Бурмиленком і Манекеном стояли під Жовтневим палацом і дивилися на Майдан. Народу — сотні тисяч, хоч греблю гати. Нація.

Біля того палацу стояла Газель з тонованими вікнами, антеною і товстим дротом, що землею тягнувся до споруди. Всі бачили і знали, шо в ній сидять мусора і прослуховують національний гнів, але тоді ще всім будо похуй — ну сидять і сидять. І оце ж якийсь агроельф каже: «Ти диви, оце ж там сидять мусора з дротом. А є сокира? А давайте той дріт пору­баємо, хулі вони тут нишпорять? Пішли подивимось, шо там у тій скотовозці». Народ каже — пішли поди­вимося. Обступили цю Газель, давай грюкати у вікна: «Виходьте, мусора!» Не виходять, принишкли. А в мене в руках гасло на держаку від граблів із закли­ком: «Лютуймо!». Палівная тема. Ще тоді люди балаклав не носили і все було очевидно, хто і що.

Грюкаємо в ту Газель, коли двері відчиняються, а там сидять якісь пикаті держбики в трєніках. Але замість них до людей, що оточили, з Газелі вилазить мусор, замаскований під провінційного вчителя вкраїнської мови, з молдаванськими вусами, етнічною торбою та ледь не в кептарику — чисто собі гуцул. Каже: «Ми нє мусора! Ми військові! Бачте, в нас навіть номера чорні на машині, а не сині. Шо такое?»

А люди, тоді ще не лякані й толерантні, кажуть тому мусору, мовляв, та нічого, ми так, нам цікаво.

Тим часом ще один мусор клацав на мильницю наші мармизи, на пам’ять чи шо. А я тоді подумав, що оце ж дійсно мусора класно маскуються. Побачив би такого мусора з торбою в Трускавці, то ніколи б не подумав, шо то мусор. І говірка в нього така була природна, ну чисто тобі рухівець-невдаха. Можуть, падли, коли є наказ. Але бачте, не здолали вони народного збурення. Чомусь.

Не вірте, бо пиздять

Кажуть, що ельфійська особистість формується дуже рано — ледь не в три, або ж у п’ять років. І все — далі набуті схильності лишень розкриваються. Так я вам скажу, що це маячня з тьолочіх курсів для молодих ідіоток. Коли я був малий і ходив в совіт­ську школу, то був октябрьонком. Слово «наші» в мене викликало лишень одну асоціацію — танк Т-34 із червоною зіркою. Також я боявся американ­ців, що мали скинути на наш мікрорайон ядерну бомбу, і боявся щиро. Дивився по чорно-білому тілівізору «Садко» фільми про совітських партиза­нів і переймався їхніми вигаданими