Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояка Швейка

Велика доба потребує великих людей. На світі існують невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона. Марно шукати їхні імена в історії. Та коли уважно проаналізувати — їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Олександра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти чоловіка в поношеному одязі, який, власне, і сам не уявляє свого значення в історії нової, великої епохи. Він скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до нього не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Якби ви запитали, як його звуть, він відповів би дуже просто й скромно: «Швейк...»
І справді, цей тихий, скромний, убого вдягнений чоловік — і є той старий бравий вояк Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро-Угорщини було на вустах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не поляже і в республіці.
Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка і, подаючи його пригоди під час світової війни, переконаний, що всі ви сповнитесь симпатією до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив той дурень Герострат, щоб потрапити до газет і шкільних хрестоматій.
А цього вже досить.
АВТОР

З чеської переклав Степан Масляк 
Вірші в перекладі Володимира С. Масляка
Художник Йозеф Лада 
За редакцією Івана Малковича

Ярослав Гашек:

Пригоди бравого вояка Швейка

Частина перша: В тилу

БРАВИЙ ВОЯК ШВЕЙК ВСТРЯЄ У СВІТОВУ ВІЙНУ

— Отже, нашого Фердинанда й убили, — сказала служниця панові Швейку, якого свого часу військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і живився тепер з продажу псів — паскудних, нечистокровних потвор з родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна оподельдоком.

— А якого ж це Фердинанда, пані Мюллерова? — спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна. — Щодо мене, то я знаю двох Фердинандів. Один служить у магазині аптекаря Пруша і одного разу випив там помилково плящину якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.

— Та що ви, паночку, та ж це пана ерцгерцога Фердинанда з Конопіштя[1], того гладкого, побожного.

— Матір Божа! — вигукнув Швейк. — От так гарна історійка. А де ж це з паном ерцгерцогом таке трапилось?

— Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві, з револьвера. Він їздив туди з своєю ерцгерцогинею автомобілем.

— Ач який, пані Мюллерова, — автомобілем! Ну-у, така персона може собі це дозволити. Але йому, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть зле скінчитися. Та ще й до того у Сараєві, — це ж у Боснії, пані Мюллерова. Тут, мабуть, турки лапки вмочили. Та що й казати. Не треба було у них тієї Боснії та Герцеговини[2] відбирати. Ось воно як, пані Мюллерова. То кажете, пан ерцгерцог уже став перед Божим судом. А довго мучився?

— Ясновельможний ерцгерцог зразу й сконали, паночку. Звісно, револьвер — не забавка. Ось недавно у нас у Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на третьому поверсі зняв таку стрілянину.

— Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить, хоч ти й сказися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцога купили, безперечно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо знаєте, стріляти у пана ерцгерцога — неабияка робота. Це вам не браконьєру стріляти в лісника. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.

— Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, паночку.

— Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, — сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно, — якби ви хотіли убити пана ерцгерцога або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевно з кимось порадились. Один кум — один ум, більше кумів — більше умів. Цей порадить одне, той інше, і діло вдасться, як це співається в нашому гімні. Найголовніше — не проґавити хвилини, коли таке панище повз вас проїде. Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Лукені[3], що проштрикнув терпугом нашу небіжку Єлизавету. Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; з того часу жодна цісарівна не ходить гуляти. І таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь Боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердинанд. Оце якось один пан у кнайпі розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному; їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунку, і шинкар змушений був покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. Потім його в поліцейській тарадайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, таке нині діється, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії. Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали, тобі, мовляв, нічого тут робити, а він, знай, заладив своє: хочу, каже, говорити з паном капітаном. Той капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казарменний арешт, а цей підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила банку чорнила, а воно облило службові документи.

— А що потім сталося з тим жовніриком? — запитала пані Мюллерова згодом, коли Швейк уже одягався.

— Повісився на підтяжках, — відповів Швейк, чистячи свій котелок. — А ті підтяжки навіть не його були. Він позичив їх у тюремного наглядача, збрехавши, ніби в нього штани злітають. Що ж він, дурний був чекати, поки його розстріляють. Не дивуйтеся, пані Мюллерова, в такому становищі кожному голова обертом піде. Наглядача за це розжалували і впаяли йому шість місяців. Але він їх не відсидів. Утік до Швейцарії і зробився там проповідником у якійсь церкві. Тепер чесних людей мало, пані Мюллерова. Гадаю, що й пан ерцгерцог Фердинанд у цьому Сараєві не розчовпав, що воно за пташка той, хто в нього стріляв. Побачив цього панка і, певно, подумав: «Це, мабуть, порядна людина, якщо гукає мені «хай живе». А панок тим часом його й бацнув. Засадив одну кулю чи кілька?

— Газети, мосьпане, пишуть, буцімто пан ерцгерцог був, як решето. Той випустив у нього геть усі набої.

— Це йде, пані Мюллерова, як по маслу, страшенно швидко. Я для такої справи купив би собі браунінг. На вигляд — забавка, а тим часом за дві хвилини можна перестріляти двадцять ерцгерцогів, байдуже — сухорлявих чи опецькуватих. Хоч, між нами кажучи, пані Мюллерова, в товстопузого ерцгерцога вцілити безперечно легше, ніж у кощавого. Пам’ятаєте, як оті португальці підстрелили свого короля?[4] Він був такий самий черевань. Та що й казати, адже ж король ніколи худенький не буває. Ну, тепер я йду до кнайпи «Під келихом», а коли прийдуть за тим пінчером, — я вже взяв за нього завдаток, — то