Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояка Швейка

перекажіть, що він у мене на селі у псарні, я йому недавно підрізав вуха, і доки вони не загояться, песика не можна перевозити, бо вуха застудяться. Ключ залишіть у двірнички.

У кнайпі «Під келихом» сидів лише один відвідувач. Це був таємний агент державної поліції Бретшнейдер. Шинкар Палівець мив тацки[5] з-під пива, а Бретшнейдер марно намагався зав’язати з ним серйозну розмову.

Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було або «дупа», або «гівно», але при цьому він був начитаний і радив кожному прочитати, що саме написав про ці згадані вище речі Віктор Гюґо, переказуючи останню відповідь старої гвардії Наполеона англійцям у битві під Ватерлоо[6].

— Гарне літо маємо, — вів далі Бретшнейдер свою серйозну розмову.

— Все це гівна варте, — відповів Палівець, ставлячи тацки до мисника.

— Та й накоїли ж вони нам у Сараєві — нема чого й казати, — з проблиском надії відізвався Бретшнейдер.

— В якому Сараєві? — перепитав Палівець. — У тій нусельській винарні? Там же бійки кожного дня. Воно ж відомо — Нуслі!

— В боснійському Сараєві, пане шинкарю. Застрелили там нашого пана ерцгерцога Фердинанда. Що ви на це?

— Я в такі справи не лізу. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу, — чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку. — Бо встрявати в наші часи у такі справи це однаковісінько, що в зашморг лізти. Я дрібний торгівець. Хто до мене приходить і замовляє собі пиво, тому я й наливаю, а якесь там Сараєво, політика або небіжчик ерцгерцог, — це не для нас, на цьому нічого не заробиш, хіба що кримінал у Панкраці[7].

Бретшнейдер замовк, розчаровано оглядаючи порожню кнайпу.

— Тут колись висів портрет найяснішого нашого цісаря, — за хвилину знову заговорив він, — саме там, де тепер дзеркало.

— Еге ж, правду кажете, висів, — ствердив пан Палівець, — та на той портрет дуже мухи насрали, от я і виніс його на горище. Бо, знаєте, ще хтось, бува, дозволив би собі кинути якесь слово і могли б з цього вийти неприємності. А на якого дідька мені це здалося?

— В тому Сараєві, напевно, було дуже паскудно, пане шинкарю?

На це підступне пряме запитання пан Палівець відповів надзвичайно обережно:

— В цю пору в Боснії і Герцеговині буває страшенна спека. Коли я там служив, ми нашому старшому лейтенантові мусили класти лід на голову.

— В котрому ж полку ви служили, пане шинкарю?

— Я цих дрібниць не пам’ятаю, бо ніколи такими дурницями не цікавився, — відповів пан Палівець. — Багато знатимеш — скоро посивієш.

Таємний агент Бретшнейдер надовго замовк, і його похмуре обличчя пожвавішало лише з приходом Швейка, який увійшов до кнайпи і, замовивши чорне пиво, зауважив:

— У Відні сьогодні також траур.

Бретшнейдерові очі зблиснули надією, він похапцем сказав:

— У Конопішті висить десять чорних прапорів.

— А їх повинно б там бути дванадцять, — сказав Швейк, відпивши пива.

— А чому гадаєте, що дванадцять? — спитав Бретшнейдер.

— Для рівного рахунку, щоб була дюжина; краще рахувати, та й купувати на дюжину вигідніше, — відповів Швейк.

Запала тиша, аж її порушив сам Швейк, зітхнувши:

— І так він уже на Божому суді, дай йому, Господи, царство небесне. Навіть не дочекався стати цісарем. Коли я був на військовій службі, один генерал впав з коня і просто на очах розбився. Хотіли йому допомогти сісти знову в сідло, підсадити його, аж глянь, а він зовсім мертвий. І також мав піти вгору: стати фельдмаршалом. Це трапилося під час військового огляду: вони, ці огляди, до добра ніколи не приводять. В Сараєві, мабуть, теж був якийсь парад. Пам’ятаю, одного разу на такому параді мені бракувало на мундирі двадцять ґудзиків, за це мене на чотирнадцять діб замкнули до буцегарні, і два дні я пролежав, як той Лазар, прив’язаний лівою рукою до правої ноги. Але що ж поробиш. В армії мусить бути дисципліна. Інакше ніхто б нікого не слухав. Наш старший лейтенант Маковець завжди казав нам: «Дисципліна, бовдури, повинна бути, бо інакше ви б лазили, як мавпи, по деревах. Військова служба з вас, дурні йолопи, людей зробить». Хіба ж це не правда? Уявіть собі парк, скажімо, на Карлаку, а на кожному дереві сидить вояк без дисципліни. Це мене найбільше лякало.

— У Сараєві це робота сербів, — спрямовував розмову Бретшнейдер.

— Помиляєтесь, — відповів Швейк, — то зробили турки заради Боснії і Герцеговини. — І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки 1912 року програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм помогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердинанда.

— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?

— Відвідувач завжди відвідувач, — сказав Палівець, — хай він і турок. Яке діло нам, шинкарям, до політики? Заплатив за пиво, сиди в кнайпі і базікай собі досхочу. Це мій принцип. Хай би хто вбив нашого Фердинанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех[8] — мені однаковісінько.

— Добре, пане шинкарю, — відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, — але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

— Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був тілистіший.

— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.

— Що хочу сказати? — охоче відповів Швейк. — Ось що: коли б він був гладший, то напевно б уже ґиґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв у Конопішті бабів, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря — а вони його застрелили. Та ж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас у Будейовицях на ярмарку проштрикнули у сварці одного торгівця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік[9]. У нього був син Богуслав, і от хай би куди той, бувало, прийшов продавати свиней, ніхто в нього нічого не купував, а кожен казав: «Це син того, проштрикнутого, він