Іван Семесюк - Щоденник Україножера

Петро Степанович так злякавсь, що насилу вичавив із себе три слова.

— Так, Господи!!! Вкраїнець!!!

І проревів небесний голос лютим ієрехонським басом:

— То пішов ти нахуй зі своїми пиздуватими мріями, вкраїнець!

Так і помер депутат районної ради Петро Кажан. Уві сні.

Святкові настрої

Сталася ця кумедна історія років зо двадцять тому на Київщині.

Майже в кожному аграрному колективі є свій місце­вий дурник, якого шпиняє вся сільська молодь, а старші люди жаліють і пригощають смач­ною бурачихою і скибиною вчорашнього хліба. Такі персонажі, зазвичай, пасуть череду і працюють сторожами на обдертих короварнях. Часом не мають де жити і тому мешкають в солом’яному кублі на фермі. Усе їхнє життя пов’язане з природою та само­гоном. Вони бувають дуже хитрі, але при тому дуже наївні й дурні. Дітей, як правило, вони не мають, бо їбстися із таким дивом не бажає жодна сільська курва, і це незважаючи на те, що сільські курви їбуться з такими страшними героями праці, що часом стає моторошно. Тому сільські дурники, бува, заглядаються на молоденьких створінь з такими симпатичними принадами, як ріжки і хвостик.

Був такий дурник і в цьому забитому селі, а звали його Льоня Куций. Невеличкий, циганкуватого виду замурзаний чабан, пас колгоспну отару кудлатих овечок і часом ганяв на пасовисько сільську череду плямистих корів. Куций страшно пив і в цілому був натурою мрійливою та поетичною. Коротше кажучи, дурна, але добродушна істота, що не здатна заподі­яти страшного лиха, а так, тільки ото щось спиздити і пропити. Так ним було спизжено тяжкого елек­тродвигуна з колгоспної бригади та продано кілька державних овечок дальнобійникам, які мотаються по трасі Київ-Одеса. Типовий сільський персонаж, якщо коротко.

Нам добре відомо, що вкраїнське село знане на весь світ своєю підвищеною духовністю та плеканням тисячолітніх традицій. Деякі традиції плекали й тут. Так, дуже плекали святкування дня Івана Купала та пов’язані з ним старовинні народні містерії, такі як ото перепитися всім сільським клубом після перегляду з відеомагнітофона кіно­стрічки «Ніндзя-3», посідати на мопеди і попертися всією грядкою на сусіднє село Винарівку пиздити конкурентів по святкуванню, інших аграріїв. Або ж була популярною така ще традиція — на Івана Купала підпалити що-небудь здоровенне і смердюче, хуйнути пляшку самогону та цибати всю ніч через це пекельне вогнище для того, щоби зранку тебе везли мотоциклом до райцентру, з обпеченим їбальником, на уколи.

Так ось, одного разу на Івана Купала, під тяжкую длань народних традицій потрапив і Льоня Куций. Свято вирувало на зеленому березі сухоярського ставу, всі страшно пили, злягалися по кущах, товкли одне одному мармизи і страшно ризикували своїми молодими життями. Ризикував життям разом з усіма і Льоня, гасав через купальське багаття, пив і щиро радів. Як потім прояснилося, ризикував він найбільше. Під ранок настав той довгоочікуваний момент, коли вже всі мармизи розтовчено, дівок вкотре зіпсо­вано, а самогонка чомусь іще не скінчилася. В цей тривожний ранковий час Льоня спав під вербою і дививсь цікаві сни, а його карма зріла-визрівала та й нарешті визріла. Хтось із молодих бабуїнів помі­тив нашого дурника, який мирно сопів під деревом, і запропонував громаді цікаву розвагу — заподіяти Льоні що-небудь неприємне або якоїсь лютої шкоди. Сільська молодь часом дуже винахідлива у цих справах. Непритомного Льоню підхопили під руки-ноги і потягли на один з місцевих чималих пагорбів. Окрім Льоні, громада захопила із собою пизженого під таке діло здоровенного ската (шину) від трак­тора «Кировець», слоїк бензини, сірнички і газетку на розпал. По всьому відчувалося, що намічається душевна і дуже весела арійська розвага — взяти малого та дурного і зачмурити його до оскаженіння.

Врешті-решт, процесія дісталася верхів’я пагорбу, розлила по ротяках бурачиху і влаштувала нещас­ному чабанові сюрприза. Покришку від трактора ретельно облили бензиною і поставили на краю прірви, запхали туди сонливого Льончика, підпа­лили все це діло сірниками і весело хуйнули котитися крутими і довгими схилами, з таким розра­хунком, щоби воно їбанулося до рівчака, котрий ледь виднівся десь там в глибині. Очманілий чабан прокинувся та моментально протверезів із першими обертами цієї диявольської машини, але вже було пізно. Льоня швидко покотивсь у світ плекання традицій. Здоровенний палаючий скат на страш­ній швидкості понесло на дно яруги, по дорозі він гепався об пеньки та інші нерівності рельєфу, високо підскакував і закручував траєкторію в дивовижні спіралі, перевертавсь і котився далі. Льоня верещав як недорізаний підсвинок та благав про допомогу. Всі щиро раділи. Свято Сонцестояння пройшло недарма — традиції вкотре збережено, плекання проплекано, настрій значно поліпшено. Як часто буває з дурниками, Льоня вижив і навіть не обпікся, але кинув пити, зажурився та почав уникати агро­ельфів та співвітчизників взагалі. Ну, власне, це вся історія. А ось мораль — те село з часом майже вимерло, так може і хуй з ним, з тим селом?

Ельфійський спосіб

Розповім історію про ельфійський спосіб вирішу­вання проблем і про відповідний естетизм. Сталося це вирішування в звичайному селищі сільського типу на Київщині.

Свого часу, наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих, село пережило стрімку навалу інозем­них загарбників у вигляді вірменських втікачів з Карабаху. Ці вірмени вдавали із себе асфальтоукладників, мешкали в гуртожитку, часом клали асфальт на кутку і помітно скандалізували загальну атмос­феру біля сільського магазину, особливо в нічний часу. Ясна річ, що то були не професори з Єреван­ського університету, а крепко здичавілі карабахські селюки, з по-південному палаючими очима, дурну­ватим гонором і зворушливою приязню до місцевих курвів. Товклися вони на селі десь зо два роки, поки не закатали в асфальт вулицю Шевченка і вулицю Леніна. А потім районна влада у вигляді міліції нагнала їх до Вірменії, а одного посадила до в’язниці. Власне, цього й не могло не статися. Один із тих асфальторів довго залицявся до місцевої шльондрочки, аж поки не одруживсь із нею (з гучним весіллям) і, врешті-решт, зарубав її нахуй соки­рою після невеличкого шкандалю, як то прийнято в дикунів. Його спіймали місцеві гайдамаки, люто відпиздили та й здали в тюремне рабство вкраїн­ському державному утворенню.

Настав на селі гоголівський спокій, приємна сакральність, відродилася духовність і повага до пращурів. Але від вірмен залишилася підступна пастка на згадку, і з часом вона спрацювала. В ярузі, з поетичною назвою Бондарщина, стояв невелич­кий напівкустарний перевізний асфальтоварний заводик, чи щось подібне, що лишився після вірмен­ської навали. Збудовано його було в дусі кінострічки «Кін-дза-дза». Цілковите потрійне «ку!» і steampunk, без дотримання ГОСТів і санітарії. А посеред цього марсіанського кубла в землю було