Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 19

- Нііііі… - хриплю і провалююсь у темряву.

Не хочу повертатися у світ, де немає моєї крихти. Не вірю, не можу прийняти, ніколи не зможу. Це за межею… тут слово «Біль» нічого не значить. І не може передати мого персонального пекла. Біль – це мізерна частина чорної безодні, що поглинула мене.

Я більше не відчуваю тіла, випала з реальності, є лише пекучий стан апокаліпсису всередині. Не можу дивитись на людей, говорити з ними. Хочу бачити свого малюка. Усередині більше немає ран, там величезна чорна дірка горя та розпачу, що душить, з'їдає.

Сльози обпалюють щоки, вони ллються безперервним водоспадом. Гіркі, просочені усвідомленням, що мого малюка більше немає зі мною.

– Я хочу бачити сина! — ледве ворухнувши губами, кажу лікареві, який знову прийшов перевірити мене. До цього він приходив кілька разів, щось казав. Не пам'ятаю. Здається, були і Льоша з Андрієм. Пам'ять не фіксувала цих моментів. У моєму чорному всесвіті немає місця для людей, там є лише обпалююче, отруйне горе.

- Мені дуже шкода ... - бурмотить, дивлячись у підлогу.

- Покажіть мені його! Мені треба побачити ... на власні очі, - хапаю його за рукав, тягну так, що він ледве стоїть на ногах. Навіть зараз один спогад про малюка, дає мені сили.

- Я поговорю з Олексієм... - квапливо вибігає. Він мене боїться.

- До чого тут Олексій?! Це мій син! – кричу йому. - Чуєте, мій! – і знову розпач забирає мене до себе, у чорне забуття. І там краще, я не хочу повертатися в реальність, вона надто жорстока для мене.

Дев'ять безцінних місяців мій малюк був зі мною, ось де було справжнє щастя. Я наївно думала, що в нас ще стільки часу попереду… а моє янголятко полетів на небо. Навіть на руках його не встигла потримати.

Все ж у супроводі Льоші мене привели в морг. Показали крихітне синюшне тільце здалеку. Близько не підпустили. Я рвалася до свого малюка, кричала, але укол і знову чорна безодня.

– Це не мій син! - Все, що я встигла сказати, перед черговим падінням у своє небуття розпачу.

Нове пробудження, як завжди, біль. Відновлюю по фрагментах зустріч із моїм малюком. Чому моє материнське серце мовчало? Так, мені шкода дитинки... Але я не відчуваю особливого зв'язку з... тим тілом. Не відчуваю сина там на небі. У мене в голові якийсь дисонанс, роздвоєння, біль від втрати і немає прийняття цієї втрати.

Можливо, так і буває у матерів, котрі пережили подібне горе. Ми не можемо прийняти цей факт, до останнього віримо у диво. І все ж таки мене мучить почуття, що він зовсім поруч, але я не можу його знайти. Це зводить з розуму. Доводить до межі божевілля. Адже мого малюка немає. Але я не відчуваю, що він пішов.

- Пташка, ти ж у мене сильна, - рука Льоші тремтить, в очах стоять сльози.

Він поряд, намагається підтримати. Тільки як можуть будь-які слова вгамувати біль? Навіщо підтримка? Втіха? Що це все змінить?

– Де тіло! Де мій малюк! Я хочу його поховати!

- Вони його… це… – замикається. - Ти не хвилюйся. Давай покличу медсестру, нехай зроблять тобі укол.

- Що вони?! Що, Олексііій?! – кричу так, що зриваю горло.

– Кремували. Психолог сказав, так буде краще. Що ти швидше зможеш повернутися до нормального життя.

- До якої нормальної?! Льошааа! - Впиваюся нігтями йому в руку. - Як може бути щось без мого малюка? Як? Скажи! Ви не мали права відбирати у мене тіло! Без моєї згоди! Не мали права!

До цього я ледве вичавлювала з себе пару фраз. А тут мене прориває. Кричу, задихаюсь, потік гірких сліз застилає очі, нічого не бачу, тільки у вухах стоїть крик мого синочка. Знов укол... Небуття...

Отямилася я вже в іншій лікарні... Новий лікар зі сліпучою білосніжною усмішкою, натхненно розповідає, що в їхньому центрі мене зможуть повернути до нормального життя. Тільки де б я не знаходилося, не може бути нормального життя без мого малюка.

***

Лікар вийшов на підземне паркування. Зняв окуляри, протер очі. Руки тремтять. Знову ці крики, за живе хапають, душу вивертають. Не може він так.

- Горіти мені в пеклі... нам усім, - бурмоче собі під ніс.

Він не міг вчинити інакше. Все зайшло занадто далеко. Чи все ж таки міг? Може, ще можна щось виправити?

Обернувся, почувши кроки. Впізнав фігуру, що наближається. Лікар призначив зустріч без свідків, хотів обговорити ситуацію. Ця зустріч стала останньою в його житті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно